Легше, коли є «Надія»
Старість – нікому не в радість: на схилі літ здоров’я раз по раз нагадує про себе, так що і ходу не прискориш, і важку сумку не донесеш, і круті східці ледве долаєш. «Але треба йти, поки ще маєш хоч краплю сили, бо рух – це життя».
Ці слова без особливого пафосу і патетики часто повторює Михайло Гиря, який об’єднав довкола себе інвалідів Солом’янського району, давши своєму товариству назву «Надія». Упродовж 15 років він опікується такими ж, як і сам, людьми з обмеженими фізичними можливостями. Їх тут 500 осіб: молодих, старших і зовсім літніх.
Лариса Шевеля не уявляє себе без спілкування із товаришками.
– Інколи співчутливе слово доброї людини краще від ліків лікує, – каже Лариса Андріївна. – Повірте мені, медичному працівникові із 33-річним трудовим стажем. Я за свій вік як лікар-терапевт стільки сердець прослухала, стільком допомогла. А коли власне серце почало збиватися з ритму і вже й кроку без ліків не зроблю, держава не хоче дослухатися до моїх проблем – виплачує мізерну пенсію і на тому її піклування закінчується.
І вдалася до пенсійної арифметики: із 410 гривень пенсії і 75 гривень, які отримує від КМДА, на 200 треба щомісяця купити ліків. Хвалити Бога, чоловік (він інвалід III групи) ще працює і приносить в дім трохи більше 500 гривень. На субсидію її сім’я не може розраховувати, бо у їхній
3-кімнатній хрущовці зареєстрований син-інженер, кандидат фізичних наук, який ще й має сяке-таке авто. У нього своїх сімейних проблем вистачає, а коли батькам виділить якусь сотню чи дві зі свого бюджету, то Лариса Андріївна може дозволити собі хіба що купити дорожчі ліки.
– Зараз мені треба пройти обстеження, – каже вона, – то маю заплатити за це 150 гривень. Можливо, скористаюся 20 відсотками пільг як колишній медик. Утім, про нас пам’ятають, поки ми працюємо. Нещодавно протезувала зуби у своїй же поліклініці, на вулиці Волинській, але взяли, як мовиться, по повній програмі. Хто тепер знає, що я колись тут понад 30 років приймала хворих, намагалася по 10 разів на місяць чергувати, щоб більше заробити, ще й у медучилищі встигала підробляти.
Нині такий героїзм не скрізь розуміють і належно цінують, як і ті пачки грамот та подяк за ударну працю, які свято зберігають у своїх шухлядах ветерани. Є їх чимало і в Катерини Іванівни Дідченко, котра у 1959 році закінчила Київський інститут народного господарства і все подальше своє життя присвятила роботі спершу у Раднаргоспі, потім – на машинобудівному заводі в Ірпені, міністерствах важкої індустрії.
– О, скільки я об’їздила ударних будов, – згадує вона. – Мої відрядження пролягали до Краматорська, Кривого Рогу, Челябінська. Маю 41 рік трудового стажу. І заробляла у ті часи непогано – по 350-450 карбованців. А тепер маю 454 гривні пенсії. Її я оформила 1989 року, а закон про держслужбовців набув чинності з січня 1992-го. Отож з одного вагона вискочила, а в інший не вскочила. А з 2001-го – я інвалід I групи, за що донедавна мені доплачували до пенсії 9 гривень, а минулого тижня її збільшили до 15 гривень.
Сумна пенсійна арифметика Катерини Іванівни: отримала платіжку за комунальні послуги, де зазначена сума 165 гривень. І це після оформлення субсидії, а ще ж вона має право на 50-відсоткову пільгу як вдова інваліда Великої Вітчизняної війни. Мешкає у 3-кімнатній хрущовці одна. Заплатить за квартиру, купить ліки, бо без них і кроку не ступить, і залишиться у 73-літньої жінки якась сотня-дві гривень на хліб. Тож, аби заощадити на піґулках, прийшла бідолашна у товариство інвалідів «Надія» – тут їх можна замовити без аптечних накруток. Допомагає соціальний працівник Лідія Петрівна.
– Ми наче діти тішимося, що маємо «Надію», – каже Катерина Іванівна. – Якщо держава від нас відвертається, то мусимо одне одним опікуватися. У мене душа болить за те, що продали нашу «Криворіжсталь», до будівництва якої маю безпосереднє відношення, а гроші розіпхали по своїх кишенях. Мені і таким, як я, й копійки з того не перепало. Оце вам і вся справедливість…