Лихословлю, бо лихословлю

Пізно увечері, якщо хочете, 6 лютого ц.р., Він Її, проводжаючи, садить на тролейбус № 26 на Виноградарі. Зворушливо. В усякому разі така галантність трапляється нині нечасто. Оскільки людей на зупинці небагато, мимоволі чую уривки розмови. Коли до моїх вух долітає слово – “крутіший” відповідник евфемізму “блін”, – не маю жодного сумніву, що це мені почулося. Адже не можуть такі солідні, пристойно зодягнені люди… Однак під’їжджає очікуваний тролейбус. Він і Вона прощаються. “Я тобі зателефоную!” – голосно говорить навздогін Він. “Та х(…) ти мені зателефонуєш!” – також голосно, але без найменшого роздратування чи люті кидає Вона, вже сідаючи на переднє сидіння у салоні тролейбуса. 
Повірте, далеко не святенник я. До армії працював слюсарем на авіазаводі, де дядьки лаялися багатоповерхово, із Христофором Колумбом, Босфором і Дарданелою… В одного навіть прізвисько було – Костяра Мать. У нашому саперному батальйоні в Кутаїсі теж уміли міцно висловлюватись.
Передбачаю кпин: теж мені дивину знайшов! Та якщо матюки з жіночих уст уявити такими собі дробинками, випущеними з рушниці, то вогонь стає дуже вже кучним. Бо не далі, як ранком 7 лютого, довелося спостерігати ще одну колоритну сценку. На вулиці Стеценка порівнявся із симпатичними дамочками. Одна одній щось жваво й емоційно переповідали. Ось уривок, який змусив мене заклякнути на місці: “Він каже, ти є(…)та. А мені пох(…)!” Знову-таки, жодної бризки жовчі з вуст, жодної іскринки з очей. Олімпійський спокій, навіть щось на кшталт усміхненості. Звичайна розмова двох подруг-киянок…
Невже це ми, кияни? Невже це наше столичне жіноче товариство? Невже оці лихоговорящі пані уособлюють київський шарм, київський шик? Сумно.