На вулицю! Без права на житло

Шановна газето! Звертаюся до Вас за допомогою. Сподіваюся, що, можливо, публікація в газеті зможе привернути увагу до моєї проблеми гілок нашої “демократичної” Влади.
Я, Сопільняк Анатолій – воїн-інтернаціоналіст, воював в Афганістані, нагороджений медаллю “За відвагу” і... Нині мешкаю в Пущі-Водиці на вул. Юнкерова, 50, корп.15 зі своєю родиною – дружина Тетяна, неповнолітня донька Дарина і син-студент Дмитро. У 1984 році моя дружина, тоді ще Кацан Тетяна, приїхала з Миколаївської області і влаштувалася на роботу в санаторій “1 Травня”. Санаторій “1 Травня” виділив їй житло в корпусі 15 на вул. Юнкерова, 50. У 1989 році її прописали за лімітом, на що в мене є документи. Тут ми мешкаємо досі.
У 1993 році санаторій “1 Травня” продав частину будинків якомусь Лащуку… У договорі купівлі-продажу було обговорено про відселення 13 родин з цих будинків. До вересня 2006 року пан Лащук про жодне відселення не заїкався. Ми намагалися приватизувати ці квартири, але нам відмовили. У вересні 2006 року пан Лащук подав до суду на примусове виселення моєї родини. Оболонський районний суд, незважаючи на те, що моя дружина пропрацювала в санаторії “1 Травня” 19 років, що моя родина прописана і прожила в цьому будинку 19 років, незважаючи на те, що в мене неповнолітня дитина (порушивши ст. 12 і ст. 47 ЗУ), ухвалює рішення про виселення моєї родини і позбавлення прописки. Я звернувся до прокуратури Оболонського району, прокуратура дала мені відповідь, що суд своїм рішенням порушив ст. 12 і ст. 47 ЗУ і подала це розпорядження до апеляційного суду (документ прокуратури в мене є). 10 січня 2007 року відбувся апеляційний суд, що залишив у силі рішення Оболонського районного суду. Своє рішення суд мотивував тим, що в нас немає ордера на цю квартиру. Але в нас є документ від Подільського районного ЗАГСу (тому що на час прописки ми належали до Подільського району), що на той момент до гуртожитків прописували за лімітом. Так про це можна судити навіть за кінофільмом “Лімітчиці”. Через газету “Газета по-київськи” від 17.01.2007 р. у статті: “13 сімей викидають на вулицю” я звернувся до можновладців: Ющенка, Януковича, Мороза – допомогти мені, але на мій крик душі ніхто і пальцем не поворухнув. У програмі “Свідок” (19.01.2007 р. о 18.30) була висвітлена моя проблема, але це теж не дало жодного результату. 10.01.2007 р. відбувся апеляційний суд, але рішення суду нам дали тільки 20.01.2007 р., мотивуючи тим, що занедужав суддя. У даний момент я оскаржив це у Верховному Суді, і якщо він не допоможе, буду подавати до Європейського суду. Адже Україна підписала Конвенцію про захист прав і свобод громадян. Через вашу газету я хочу ще звернутися до пана Симоненка: пане Симоненко, адже це Ваша партія послала мене до Афганістану, через Вашу партію я сотні разів дивився в очі смерті, я дивом залишився живий, а тепер за допомогою Вашої влади мене викидають на вулицю.
…Коли суд приймав своє рішення, нас виставили за двері і буквально через хвилину закликали до цього кабінету для оголошення рішення. Хіба за одну хвилину можна ухвалити рішення про долю чотирьох осіб, у тому числі Воїна-інтернаціоналіста і неповнолітньої дитини?
Влада будує для бомжів, для людей, які незаконно переходять наш кордон з інших держав, хоч якесь житло, а суди своїм рішенням поповнюють ряди бездомних і бомжів. Я звертаюся до всіх гілок Влади, якщо мене виселять без надання нормального житла, я оселюся зі своєю родиною біля Верховної Ради.
P.S.
30.01.2007 р. о 6.15 ранку подзвонили в двері, дружина відчинила, двоє якихось молодиків почали силою тягти її в нічній сорочці до машини, мотивуючи тим, що вона має давати якісь свідчення в районному відділенні міліції. А коли на вулицю вибігли донька й син, молодики залишили дружину і, нічого не пояснивши, швидко сіли в машину й поїхали. Як це пояснити, що ж це за насильство з боку правоохоронних органів Влади? Мені страшно подумати, чим усе це може закінчитися.

Відшукати у Пущі-Водиці будинок, що розташований на вулиці Юнкерова, 50, виявилося справою нелегкою. Потрапивши помилково до санаторію МВС, що теж на цій вулиці, почали розпитувати, чи бува не допоможуть визначитися з правильним маршрутом.
“Це ви, мабуть, до тих бідолах, яких виселяють просто неба”, – із співчуттям мовила чергова реєстратури й указала дорогу. Крокувати треба було до лісу. “Як угледіте старенькі напівзруйновані будиночки, то вважайте, ви вже на місці”, – додала жінка.
І справді, ці споруди навряд чи можна назвати привабливими. Перекошені лісові сторожки, здавалося, забуті Богом і  людьми. Одначе, протоптані до дверей стежечки й квіти на підвіконнях свідчили, що в них хтось мешкає. Як з’ясувалося, тут знайшли прихисток 13 родин. Живуть у цій місцині більш ніж 30 років. Один будинок ділять на три, а то й на чотири сім’ї. У кожного окремі двері й кімнати. Лише дах спільний.
Анатолія Сопільняка і його дружини вдома не було. Двері відчинив племінник Денис. Хлопчик гостинно запросив нас до хати й розклав на кухонному столі цілу кипу паперів. Коли почали вивчати документи, у двері хтось постукав. До хати завітала сусідка Надія Гнатюк. Вона була єдина із дорослих, хто б міг повідати історію виселення. Жіночка й розповіла, що коїться в цьому, сказала б, відокремленому світі.
– У всіх людей, які тут мешкають, спільна історія. Нас купили разом із землею, а тепер ось виштовхують просто на вулицю. Для нового господаря цінність мають лише ці злощасні гектари, а людські долі нікого не обходять, – із сумом розпочала свою оповідь Надія Іванівна.
Раніше в цих дерев’яних будиночках мешкали відпочивальники, які приїздили на лікування. Коли ж звели новий діагностичний комплекс, тутешні споруди віддали працівникам санаторію “1 Травня”, яких керівництво приймало на роботу з 1982 по 1990 роки. Спочатку  співробітників із сім’ями селили й прописували тимчасово, а потім уже й постійно. Незабаром керівництво перетворило ці будинки на житлові.
– Коли пан Лащук купував частину території санаторію, відбулися збори. Він кожному з нас обіцяв, що протягом року відселить у нові квартири. Переконував, що у Вишгороді нібито зводять житловий будинок, у якому й будуть запропоновані нам приміщення. Для тих, хто не погодиться, дбайливий господар шукатиме житло в Києві. Звичайно, цим оманливим обіцянкам повірили. Навіть раділи, що нарешті отримаємо нормальні умови для життя, – веде далі пані Надія.
Мешканцям будинків на вулиці Юнкерова пан Лащук відомий як директор кооперативу “Зоряний”. Кажуть, що нібито працював колись на заводі “Карат”. Коли ж підприємство закрили, очолив цей кооператив. Подейкують, ще й депутатом Вишгородської райради був.
– Протягом 13 років ми розшукували у Вишгороді пана Лащука. Але об’явився він нещодавно. Заявив, що всі ми незаконно прописані й самовільно зайняли будинки. Представники прокуратури Оболонського району в кожного з нас розпитували, яким чином було надано нам це житло. Вивчали документи. А новий власник землі апелював тим, що на квартири немає ордерів. Але ми – не виняток. Так практикували й інші санаторні заклади. Працівники санаторіїв “Труд”, “Пуща-Водиця” спокійно живуть без ордерів і нікого на вулицю не виставляють, – бідкається жіночка.
Надія Гнатюк розповіла, що незабаром і новий власник поселився з родиною в одному з будинків. Незрозуміло, чи умови такого побуту його влаштовують, чи прагне якомога швидше викинути зі своїх майже трьох гектарів небажаних людей. До речі, з ним по сусідству мешкає родина Сопільняків. Вони й витримали перший удар. Відбулися районний та апеляційний суди, проте рішення людей в червоних мантіях незмінне: “виселити без надання іншого житлового приміщення”. До кого за допомогою лише не зверталася родина, яка поповнила ряди бомжів. Марно. Бо радили одне: вирішувати усі спірні питання в суді. І хоча заступник прокурора Оболонського району А.Голуб, вивчивши ситуацію, порадив скасувати рішення Оболонського районного суду і ухвалити нове, по суті позовних вимог, ситуація на ліпше не змінилася. Без суттєвих змін вона залишилася й тоді, коли заступник генерального прокурора В.Кудрявцев надіслав прохання розірвати договір купівлі-продажу, укладений між Київським відділенням акціонерного товариства “Укрпрофоздоровниця” та виробничо-побутовим кооперативом “Зоряний”. Тож зараз родина Сопільняків звернулася до Верховного Суду України.
– Надії на справедливе рішення мало, бо через те, як повелися із цими людьми в Апеляційному суді, зникає будь-яка віра у вітчизняне правосуддя. Їх завели в маленьку кімнатку, поставили як покараних біля дверей, а потім узагалі виставили в коридор. У цей час ті, хто стоїть на варті закону, радилися. Але недовго. За кілька хвилин вони вже оголосили постанову, залишивши без змін попереднє рішення районного суду, – веде далі сусідка.
За словами Надії Гнатюк, 13 років люди виборюють своє право на життя в будинках, бодай навіть таких. До судової тяганини долучилися вже чотири родини. Утім кожному надійшло повідомлення про незаконне заселення.
– Нашій родині новий господар також пояснив, що компромісу ні з ким шукати не збирається. Повідомив, що й до нас ще черга дійде. А поки що поводиться дуже зухвало. Не соромиться відчиняти до кожного ногами двері. Шукає нам роботу: наказує то підмітати, то прибирати. Навесні закортіло, щоб ми кущі зайві усюди повирубували й прибрали територію, – бідкається Надія Іванівна.
Залишивши квартиру Сопільняків, ми завітали до сусідів, родини Лащуків. На жаль, нового господаря вдома не було.