Фабрику охороняють, як в’язницю

На вулицю Алма-Атинську, 2/1, де, за повідомленням акціонерів, було вчинено збройний напад на підприємство, направилися й вечірківці. Спробували на власні очі побачити, що саме відбувається на Київській фабриці технічних паперів, і які настрої панують серед трудового колективу.
Перед фабричною будівлею не було ані душі. Мертва тиша насторожувала. Мимоволі пригадувався сюжет із голівудського фільму жаху. Час від часу відчинялися спеціальні ворота, пропускаючи на територію підприємства вантажні та легкові автівки. У адмінбудинку було двоє дверей. Одні металеві, другі – скляні з решіткою та написом “Пропускна”. Туди ми й попрямували. Звичайно, очікували побачити там літню жіночку-вахтера, яка б і розповіла, що коїться на фабриці. Але спершу довелося докласти чималих зусиль, аби відчинити громіздкі й неслухняні двері. Усередині нас зустріли п’ятеро охоронців. Усі, як на добір: міцної статури, коротко стрижені, одягнені в спецодяг. Чоловіки мовчки й насторожено вивчали наші обличчя. Довелося першими розпочати бесіду. Коли  показала журналістське посвідчення, один із охоронців сказав, що зараз на прохідній з’явиться той, хто все пояснить. І вже за кілька хвилин із території фабрики підійшов молодий чоловік у цивільному одязі на ім’я Олег, який представився начальником охорони. Прізвища свого не назвав. А коли у моїх руках побачив увімкнений диктофон, недвозначно посміхнувся. Сказав, що на диктофон не скаже жодного слова. На прохання поспілкуватися з кимось із керівництва, запропонував пройти на іншу пропускну, бо ця, мовляв, обслуговує лише автівки з вантажем.
У супроводі Олега попрямували до металевих дверей. Розпитували про збройний напад, а він говорив, що на фабриці орендують приміщення різні фірми й підприємства. У кого які проблеми, казав нічого не знає. Чоловік по дорозі спілкувався по мобілці. Раптом перед нами відчинилися двері. Щойно ми зайшли, охоронець ізсередини зачинив їх на засув.  Коли пройшли повз коридорчик, зачинилися за спинами й ще одні двері. На цій прохідній уже було семеро охоронців. Усі як брати-близнюки. На обличчях – жодного натяку на доброзичливість. Двоє охоронців сиділи за пропускним пунктом, інші – вартували двері й, можливо, нас, непроханих гостей. До лав цих богатирів затесалася й літня жіночка. Старенька все ходила між чоловіками й ніяк не могла знайти собі місця. Вона-то й була класичною працівницею прохідної. Утім, коли почали в неї розпитувати, чи завжди на фабриці така потужна охорона, жіночка демонстративно, щоб усі чули, мовила, ніби тут постійно так охороняють і, мовляв, ніхто ні на кого не нападав.
Начальник охорони наказав нам залишитися на прохідній, а сам побіг за керівництвом. Чекали  хвилин двадцять. Увесь цей час нас тішили своєю присутністю мовчазні охоронці. Зрідка вони пропускали на територію тих, хто орендував на фабриці приміщення, та й самих робітників. За кожним зачиняли на засув залізні двері.
Незабаром начальник охорони таки повернувся, але сам. У руках він тримав лише папірець, де був написаний номер телефону. Пояснив, що нікого не знайшов. “Видобув” лише телефон секретаря. Коли я поцікавилася, чий це секретар, він навіть здивувався. “Голови правління, Сергія Володимировича”, – пояснив. Коли запитала, яке прізвище в голови, він на якусь хвилину запнувся. Потім посміхнувся й винувато сказав, що забув. Прощалися з нами охоронці навіть приязно.
Перед адмінбудинком вдалося натрапити на чоловіка, який саме направлявся туди, звідки ми щойно вийшли. Він орендував на фабриці приміщення. У нього й поцікавилися, чи, бува, не знає, що коїться на підприємстві. “Зміна влади”, – сказав з іронією й направився до металевих дверей. Дещо розповіла й одна з робітниць фабрики. Наталя Т. сказала, що раніше на прохідній працювала лише літня жіночка. Таких охоронців тут зроду-віку не було. Озираючись перелякано навкруги, вона розповіла, що в суботу, коли заступала на зміну, охоронці вже були на території.
– Тут цих здорованів із бритими головами повно. Фабрику охороняють, немов в’язницю. А нам нічого ніхто не пояснює. Керівництво не розповідає, що відбувається. Чекаємо, коли нарешті це закінчиться, – додала жіночка.
Позувати перед об’єктивом фотокамери богатирям не дуже подобалося. Як тільки запримітили, що їх знімають на вулиці, одразу поховалися в приміщення.