Найбільше люблю, їдучи на свою малу батьківщину в маршрутці чи автобусі, дивитися у вікно. Хоча, здається, дорога мені давно і справді знайома до болю.
Ось річка Стугна, відома з давньоруських літописів, затиснена поміж сосновими борами. Нарешті на ній крига з’явилася, снігом її занесло.
Обабіч траси – голі сиротливі дерева.
І що мені особливо приємно відчути, то це те, що їм – чи зимовим, чи вдягненим у листя – зовсім немає діла до мене. Вони не знають про моє існування, я не впливаю на них, я для них – ніхто. А ось я залежна від їхньої краси, від шелесту їхнього листя, від того, як вони гнуться під вітром або стоять тихесенько, ніби опущені у воду.
Моя совість чиста перед усіма на світі деревами: я не викорчувала жодного, а тільки садила нові. Не зламала за життя жодної гілки, хіба який листочок зірвала – для гербарію, коли ще вчилася в школі. Так само і сина свого привчала, завжди наголошуючи, що деревам болить, як і людям.
Мене завжди лякала так звана природоперетворююча діяльність людини, особливо на нашій землі, яку Бог подарував нам плідною і багатою. Для мене страшні самі ідеї зміни русла річок або поява штучних морів – не одне таке, гниле і смердюче, бачила на своєму віку. Плакати-ридати хочеться, тим паче, коли знаєш, які історичні та квітучі місця живцем поховані під тими чорними хвилями. І хто й коли зможе повернути все так, як це було в благословенні часи? Навряд. А всі ці фактично злочини перед природою і людиною проголошувалися якраз благом “в ім’я людини”.
Не я перша висновую, що гомо сапіенс весь час рубає ту гілку, на якій сидить. Найстрашніше, що людство руйнує і саме дерево, підрубуючи його стовбур-основу, труячи його коріння. На кого нарікати?