6 лютого 2007 року, вiвторок №20 (17922) останнiй номер RSS
Головна АКЦЕНТИ ДНЯ ПОДРОБИЦІ ТАК І ЖИВЕМО КУЛЬТУРА КИЯНАМ ПРО КИЯН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 КИЯНАМ ПРО КИЯН
06.02.2007

Подаруй собі щастя


Триває акція, про яку нещодавно писала “Вечірка”, – “Зроби подарунок Україні. Заговори в 2007 році українською”. Серед людей, причетних до створення яскравої брошури, яку роздають молоді українські митці й волонтери, є й прізвище Лариси Масенко, відомого мовознавця, завідувача кафедри Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Вона сама, як зізналася, мала власний досвід переходу на спілкування лише рідною мовою. Зокрема і через це її консультації “перевірені на собі”.

Степ –
як рідна домівка
Але  розмову з  пані Ларисою я розпочала зовсім з іншого. Трохи несподівано для неї запитала, коли, в яких ситуаціях вона відчуває себе щасливою. Співрозмовниця на хвильку задумалася, обличчя просяяло:
– Щастя – коли відчуваю себе злитою з природою. Саме цей стан найчастіше приходить, якщо опиняюсь у степу. Мої батьки родом із Кіровоградщини, саме зі степової частини. І хоча я виросла в Києві, для мене степ – як рідна домівка.  Мені кажуть: мовляв, така одноманітність. Хтось любить гори, ліс. А я щаслива, коли випадає можливість навідатися до тих місць. У нас є хатина біля Веселих Боковеньок, де знаменитий парк. Ось пригадала – ніби опинилася там... Серпень, безмежне блакитне небо, йдеш степом. Неймовірні запахи трав, які всотали сонце. А ще почуваюся щасливою на морі – люблю бувати на Кінбурнзькій косі, під Очаковим. Там мало людей – і тому ніби усамітнюєшся зі стихією. Може, хтось із моїх далеких предків там виростав, бо коли не побуваю влітку на морі – мені так бракує того відчуття безмежжя...
– Чи вірите в теорію, ніби  існує  реальний зв’язок між людиною та місцем, де вона народилася і виростала?  
– Я вірю в таку гіпотезу. Нині у світі популяризується теорія не тільки біогенетичного зв’язку людини з місцем її народження, а з комплексом того, що називаємо національною культурою та ментальністю. За кордоном поширена література мовознавчого, психолінгвістичного й соціолінгвістичного плану, що підтверджує: мова кожного конкретного народу утворює захисну оболонку над відповідною ділянкою землі. І там, де руйнується структура мови, в тих місцях починаються катаклізми.
– Воістину: спочатку було Слово...
– Так. І ця теорія пояснює нашу ситуацію. Де в нас найгірша екологія? На Сході та Півдні України. А Чорнобиль став нашим прокляттям, бо імперія зруйнувала наш захист. Мова – це енергетика також і на біологічному рівні, зрештою, все взаємопов’язане. Підтвердженням цього є й міркування моїх студентів, які були російськомовними. Вони зізнаються: перейшовши на мову рідну, відчули, що нарешті отримують щось таке, наче захист. Молоді люди навіть не усвідомлювали, чому раніше відчували ніби безпричинний дискомфорт, особливо від своєї двомовності. Коли вони нарешті починають розуміти  суть справи і приймають думку про те, що рідна мова – це моє, справжнє, то чимало змінюється в житті до кращого. Дівчинка з російськомовної родини  написала: “Я пройшла цей шлях і нікому не бажаю затримуватися у ситуації двомовності, як це було зі мною”. Зрештою, я теж пережила таку ситуацію. Хоч і виросла в Києві в україномовній родині, та була двомовною. Вдома – українська, на вулиці з друзями – російська. Це ніби таке непомітне роздвоєння. Але ж це – розщеплення, розколотість усієї людської істоти. Свідомий вибір дає душевну рівновагу і комфорт. Хоча такий шлях потребує зусиль. Акція “Зроби подарунок Україні...” і має на меті підштовхнути  молодь бодай до першого-другого кроку.

З відстані часу
– Пані Ларисо, ви  згадали  про родину. Ваш батько був відомим українським поетом. Творчість Тереня Масенка ми вивчали в університеті. Чоловік ваш, Андрій Німенко, був також членом  двох Спілок – художників і  письменників. До речі, він теж родом із Кіровоградщини. Андрій Васильович був  скульптором. А ось тут, на стіні у вашому кабінеті, – роботи вашого сина. Велике щастя – мати талановиту дитину...
– Так, Максим – творча людина, обрав образотворче мистецтво. Любить писати олією. Для мене важливо, що він, шукаючи свій шлях, уміє цінувати здобутки інших. Для нього  надзвичайний авторитет – Борис Олександрович Литовченко, який дав йому добру школу.  А ще мене, філолога, тішить, що син багато читає.
– Знову зринуло поміж нас слово щастя... Гадаю, для вас було щастям спілкуватися з таким ученим світового рівня  як  Юрій Шевельов. А про нього в Україні майже не знають.
– Так, це щастя, що я не раз зустрічалася з Юрієм Шевельовим. Як мовознавець, вважаю  його своїм учителем. Познайомилася з ним випадково, під час перебування у Нью-Йорку ще в період перебудови. Опинилася в Українському домі, де чекали на зустріч із Ліною Костенко. Мене запитали, з ким хотіла б познайомитися, і я відразу випалила ім’я Шевельова. Це справді  визначна постать, великий авторитет серед філологів-славістів світу, але він був дуже скромною людиною. Тоді я мала з ним кілька зустрічей  – це були розмови  по дві-три години.  Коли він уперше приїхав в Україну, то я супроводжувала його. Тут про нього писали чимало  недобрих речей. А цей учений створив колосальні праці про українську мову, зокрема англійською. З відстані часу розумію, скільки він пережив. “Любі друзі, шановні вороги”– це його улюблене звертання. Ми досі не дооцінили його як великого мовознавця і літературознавця.

Рідна мова – капітал
– Пані Лесю, повернімося до мовних питань. Хто в часи застою вчився на українській філології, мав більше  проблем, аніж на інших факультетах. Те саме і після закінчення університету, чи не так? За вашою редакцією вийшла  книжка документів і матеріалів “Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду”. Вона багато чого пояснює.
–  Справді, ідеологічний тиск на тих, хто пов’язав своє життя з українською мовою, був великий. Мені пощастило, бо після університету потрапила до Інституту мовознавства: пішла туди лаборантом. Моє робоче місце було в кімнаті, де працювали справжні науковці: Василь Німчук, Анатолій Непокупний, Олекса Стрижак, Алла Корепанова,  Ірина Железняк.  Ці люди самозречено любили науку – і мене вони  захопили. Не забудеться, як ми працювали над гідро-німічним атласом України. Це назви річок, заток, озер – вони найдавніші. Назва моєї дисертації – “Гідронімія Південого Бугу”. Чимало наїздила в експедиціях. Завдяки цьому проїхала більшу частину України. По Сейму від Путивля, спускалися і по Десні до Дніпра, мандрували по селах. Це теж було щастя – пізнавати свою землю.
– Вам не здається, що після всього пережитого українці – переважно песимісти? Забагато плачемо?
– Досить плакати. Постійні плачі  викликають відразу в молоді. Але є речі, про які не можна забувати, зокрема про голодомор. Маємо знати  свою історію. Кажуть, це травматичний досвід. Вважаю, і в  школі  треба вивчати твори про це, але кращі. Не знаю, чому не звертають увагу на повість Ольги Мак “Каміння під косою”? Це прекрасна річ для підлітків. Або детектив Андрія Криштальського “Чорноморець, матінко”.  Там змальовано  героїв, які боряться і перемагають. Давно помітила: нам легше скаржитися, ніж аналізувати і діяти.  Маємо не зациклюватися на деклараціях. Коли в Ізраїлі впроваджували іврит, постійно відстежували процес:  яка статистика, динаміка. Необхідно викликати у молоді інтерес. Молоде покоління живе майбутнім. Навіть пропаганда має бути  веселою, а не нотації, повчання.  Пригадуєте, як свого часу умів це робити журналіст Сашко Кривенко? “Пост-Поступ” чи журнал “ПіК”, який він редагував, активно читала молодь. Саме тому і фільми іноземні мають дублюватися українською мовою: призвичаювати аудиторію. Маємо створити середовище: від ФМ-станцій до мультфільмів для найменших. Використати етап двомовності –  викликати інтерес до української. Мова не запроваджується лише закликами. Інакше це все одно, що закликати жінок народжувати більше дітей.
– Важливо, аби була відповідна державна політика. Щоб молодь знала і пересвідчилася: рідна мова  – це капітал.
– А для початку необхідно припинити спекуляції з Хартією мов меншин. Смішно говорити про захист російської мови,  коли, приміром, в електронних та друкованих ЗМІ вона переважає. Комунікації визначають нині формування менталітету. Справжня робота щодо впровадження української мови в усіх сферах, як це зроблено в країнах Балтії, майже не починалася.






Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.