Височенні замети снігу, хуртовина – все це було тільки в дитинстві. Тепер же ніби виблагуєш того добра. Пригадую, наче вчора було. Прийдеш зі школи, щось у рот укинула – і на гори! Хлопці насипали такий високий трамплін, що я так і не змогла з’їхати на лижах. Хоч плач: падаю раз за разом. Добре, що ніхто не сміється наді мною, однак я губу закусила: ще трохи – і розревуся. Знову й знову підіймаюся на гору – і знову й знову падаю, смішно задерши ноги з лижами. Іду додому зі слізьми на очах: не вийшло... Слабачка! Наступного дня не встигла прийти зі школи – іду на гору. Видряпалася на вершечок, глянула на трамплін – наче ще вищим став, як учора. Ніде ні душі. Зосередилася. І раптом проказую сама до себе віршика, якого вчили сьогодні на уроці англійської – про маленьку сіру мишку, в якої є своя хатка. Щойно розказала – і злітаю з трампліна! Унизу сміюся сама до себе. А ось я знову перевірю – чарівні це слова чи ні? І вдруге проказую під носа віршика про ту саму маленьку сіру мишку. І – знову долаю трамплін! Еге, таки чарівні слова! Щоразу промовляю – і ось уже разів десять з’їхала з трампліна і ні разу не впала! Це ж треба! Тут приходять друзі – і дивуються: в мене вийшло! Про свій секрет, чарівні слова, я мовчу: не повірять. Смішно зізнатися – вже й студенткою не раз повторювала цей віршик подумки, ідучи на екзамен. Поки не настав час, коли збагнула: є куди важливіші слова і куди вищі сили, до яких ми, люди, звертаємося в час випробувань. Але тоді, в дитинстві, була я набагато сміливіша і упертіша. Зараз би тільки поглянула на ту гору – і побоялася б. Навіщо спускатися з крутизни, коли поряд нікогісінько немає? Безглуздя! Можна впасти, поламати ноги– руки або ребра – навіщо це мені треба?..