“Туш для повій”,

або ж Мовні судоми від реклами до законів

Хочете – вірте, хочете – ні, але побачивши оту “ТАТ’ЯНУ” на одному з біґ-бордів поряд із прізвищем артистки, спочатку відчув шок, а трохи згодом – невгамовне бажання записатися до лав такої собі мовної поліції. Або по-сучасному – групи швидкого реагування.

Ні, ні, жодного свавілля і порушення прав людини. Перший візит – попередження і роз’яснювальна робота. Мовляв, апостроф, любі друзі, – і це ви маєте знати зі шкільної лави – ставиться у коренях українських слів лише після губних приголосних перед йотованими голосними, а також у слові “Лук’ян” (якщо є в цьому потреба, звісно. Бо деякі наші грамотії примудряються поставити надрядкову “кому” у словах “свято” або “різдвяний”). Припустимо, вас пошлють подалі: “Та бачив я твою українську орфографію, знаєш де! Ні з губними приголосними, ні з губними гармошками справ не мав і не маю…” От після цих слів група швидкого реагування (далі – ГШР) повинна діяти. Перший варіант – штраф, та такий, щоб і найбільша “зірка” за порушення мовної екології в українській столиці сплакнула. Другий – нумо, за ломи, монтировки і гвоздодери! Демонтаж біґ-борда – річ клопітна, шумна і недешева, та дарма! Чисте мовне повітря у Києві стократ важливіше.

Партнер у законі
Такі-от фантазії роїлися в голові, коли сидів на вельми цікавій прес-конференції на тему “Швидка мовна допомога”. Першою серед її учасників фігурувала Марія Волощак, яка таки створила ГРШ, але трохи іншого профілю і призначення.
Фірма літературного редагування і перекладів “Марія Волощак” не роз’їжджає вулицями та майданами Києва на авто і не стягує штрафи за порушення мовного законодавства і елементарну безграмотність. Таким, як Тат’яна, вона пропонує відредагувати рекламний текст таким чином, щоб у людей, хоч трохи обізнаних з рідною мовою, він не викликав шоку або серцевого нападу.
Поруч із пані Марією, яка багато років і в різних виданнях України працювала літературним редактором, сиділа у президії представник секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки Наталія Соколовська, чия поважна інстанція скористалася послугами ГРШ при створенні одного із законопроектів. “Законопроект пішов без жодної помилки, жодного русизму, жодної недоречності!” – стверджувала пані Наталія, ставлячи це у заслугу фірмі “Марія Волощак”. До речі, сама Марія Йосипівна порівняно недавно дуже здивувалася, дізнавшись, що в деяких вищих навчальних закладах України її кілька разів виданий і перевиданий практичний посібник “Неправильно – правильно” залюбки використовують як повноцінний підручник чи принаймні довідник. Дехто, влаштовуючись на роботу коректором, літредактором, а то й учителем словесності, своє навчання “за Волощак” використовує як неабиякий козир.
Одне слово,  нанизувати далі достоїнства підприємства, яке поставило за мету здійснювати саме швидку мовну допомогу рекламодавцям, депутатам, просто громадянам, потреби немає. От тільки бідує фірма, і пояснити це, зважаючи на зазначене вище, на перший погляд, важко. “Виймаю з поштової скриньки рекламну листівку, – розповідає Марія Волощак, – читаю коротенький текст і знаходжу в ньому близько 30 помилок і недоречностей. Відредагований зразок надсилаю за вказаною у листівці адресою разом із пропозицією надалі користуватися нашими послугами. На жаль, відповіді так і не дочекалася. Вочевидь, цим та іншим рекламодавцям глибоко “по барабану”, грамотною чи зовсім безграмотною виходить на люди їхня продукція. От і читаємо в метро: “Туш для повій” і замість того, щоб підфарбувати тушшю свої вії, граємо туш представницям найдавнішої професії”.

Попит і санкції
Решта учасників прес-конференції – голова Товариства української мови КНУ імені Т.Шевченка, доцент інституту філології Віталій Радчук і член президії національної ради, на жаль, уже призабутого Конгресу української інтелігенції (КУІн) Володимир Черняк вбачають причини такого парадоксу у глобальних явищах в Україні. Який може бути попит на подібні послуги, коли немає тут ні зацікавленості, ні стимулів, ні санкцій? Кому болить стан української мови, зокрема й у Києві? Тат’янам? Альонам? Але й не важливо було б: подобається чи ні українська мова такій Тат’яні, якби з неї хтось спитав, якби помилка у надрукованому, а тим більш, виведеному на біґ-борді тексті означала б втрачену гривню, русизм – дві тощо. Від якого бурхливого грошового потоку до столичної скарбниці  відмовляємо! Нехай би цей потік біг у вигляді штрафів. Не минуло б і року, як швидку мовну допомогу розривали б на частини, за редагуванням або грамотним перекладом текстів стояли б черги.
Аби все це реалізувати, небагато й потрібно. Дуже мало: державна воля. Точніше, воля україн-ської держави, її влади. “Яку мову найбільше у світі захищають? – удавано провокаційно запитує Марія Волощак і сама ж відповідає: – Японську! Хоч Японія – мононаціональна і по суті моноетнічна держава (айни на півночі Хоккайдо погоди не роблять та й жодним чином мові титульної нації не загрожують), а є на островах спеціальна державна установа, яка дбає про чистоту і культуру японської мови. Вона періодично складає реєстри неологізмів та слів іноземного походження, по телебаченню, крім “мильних опер”, ідуть фільми і навіть серіали на лінгвістичну тему.

Хто нам за приклад?
Вагомо взялися за мовне питання у США (країна емігрантів) і Росії, що є федеративною державою з представниками тюркських, кавказьких, угро-фінських та інших мов, яких змушують шанувати російську мову над усе. Лише Україні захищати свою мову какось не удобно. А що, як сусіди образяться? Що, як кавалер українського ордена “За заслуги” Алєксандр Масляков почне у своїх КВНах висміювати не лише наше сало, а й “хуторянське” прагнення думати, читати, писати, спілкуватися “нарєчієм” Шевченка і Лесі Українки? Чим ми можемо похвалитися? Тим, що “шедеври” Вєрки Сердючки – зразки найжахливішого суржика – крутять на пляжах Таїланду?
Відчувалося, що шановні науковці використали захід, аби зайвий (о, ні, далеко не зайвий!) раз нагадати журналістам, а відтак і київському загалові про стан української мови в Україні. Але не погодитись із ними важко. Наївно думати, що українська мова, її чистота, краса і вишуканість увійдуть у моду без потужної державної підтримки. Кияни, як і решта українців, уже кілька разів “лякалися” – бігли до книгарень за словниками і посібниками, ставали до черг в українські дитсадочки і гімназії. “Переляк” їхній укотре виявлявся даремним. Вони вже про сам факт існування чи неіснування рідної мови не думають, а ми хочемо, щоб уліплений не там, де слід, апостроф брали до серця.
І все ж Марія Волощак не втрачає оптимізму. Не благополуччя її проекту головне для цієї жінки, а відродження і розквіт української мови. Реквізитів фірми “Марія Волощак” зі зрозумілих причин не даємо, але успіху їй щиро бажаємо.