Той самий Цешковський

Колись йому дорікали за бороду і вуса: мовляв, не до лиця вони комуністові. “А Ленін?”, – парирував у відповідь. “Так він же для конспірації…”.

Без бороди і вус для декого скидається на кінорежисера Ельдара Рязанова. Його ж молодша, Олена, в одному із ленінградських вузів у середині 80-х не раз чула про себе: “Це дочка того самого Цешковського…”
“Довідник з автоматизації целюлозно-паперових підприємств”, підготовлений під редакцією батька, Едуарда Вацлавовича, перевидавався тричі, щоразу удосконалений і доповнений. Такий посібник був єдиним у Радянському Союзі, студенти навчаються по ньому і нині.
На роду сімдесятитрирічного киянина Едуарда Цешковського написано-наконспіровано всякої всячини стільки, що вистачить сюжетів не на один фільм.

Шоколадні бешкети
і заслання за вихваляння
Дід пана Едуарда, Петро Юліанович Цешковський, якось дуже образив приятеля-кухаря – своїм подарунком на його день народження. Приніс тарілку котлет, обкладених зеленим консервованим горошком. Лише скуштувавши цей не надто вишуканий наїдок, кухар збагнув, що він із шоколаду та карамелі, і здивувався. Витвори Петра Цешковського, кондитера знаменитої московської фірми “Абрикосова сини”, 1912 року демонструвалися на виставці у Парижі: шоколадні королева Ядвіга на коні та величезне пасхальне яйце. Той великодній шедевр діда, увічнений на фотографії, онук Едуард Цешковський нещодавно надіслав у Москву на кондитерську фабрику імені Бабаєва – спадкоємицю фірми “Абрикосова сини”. Із фабричного музею йому сповістили, що показали знімок спе-ціалістам, але ті відповіли: зробити таке зараз – неможливо.
У часи НЕПу, проживаючи вже в українському містечку Ізяслав, приватний кондитер Петро Цешковський виконував чудернацькі й хуліганські вимоги “нових офіцерів” із кавалерійської частини: приміром, виготовляв торти у вигляді скелета на домовині та прозорого заповненого нічного горшка…
Батько Едуарда, Вацлав Цешковський, від сина не приховував, що вони – із дворян. Але звелів тримати це в таємниці. “Твій дід – пиріжник, – наголошував йому, – отож кажи, що належимо до робітничого класу…”. Знав, чого застерігав, – заплатив за такий досвід дев’ятьма роками ув’язнення. Засудили прораба Вацлава Цешковського 1937 року – за вихваляння ворога народу Тухачевського. “Ех, йому б погони – отакий був би генерал”, – вихопилось у нього в гуртожитку Вінницького будівельного технікуму в присутності двох студентів, коли побачив на першій сторінці журналу “Огонек” тоді ще не опального воєначальника. Політичному злочинцю Вацлаву Цешковському спочатку навіть заборонялося листуватися з рідними. Першу звістку про себе він подав із північної далечини досить своєрідно: залишив її у лісі, де працювали зеки, прикривши своєю майкою, а хтось переслав за адресою. Вацлаву, котрий спилював дерева на пару із вченим у Карелії і будував залізницю серед снігів у Воркуті, не вистачало заробленого на продуктовий пайок. Та вижити допомогла їжа духовна: організував драмгурток. Едуард Вацлавович зберігає лист, де намальований потяг, а напис на ньому – “Їде тато додому у 1947 році”. Проте повернувся батько 1946-го: рік йому “скостили” за амністією.

Вино з підрічкового тунелю
Різдво 1947-го Цешковські зустріли у Жидачеві на Львівщині. Переїхали туди зовсім випадково. В Ізяславі для Вацлава роботи не було, шукаючи її, познайомився в поїзді з головним інженером будівництва Жидачівського паперового комбінату, котрий умовив його стати начальником кам’яного кар’єру. Вацлав Цешковський здобув фах будівельника заради батьків – акторство, про яке мріяв, здалося їм заняттям несерйозним. Та присвятив йому все життя. Навіть присвоїли звання “Народний режисер”. Після роботи одягав удома свіжу сорочку і прямував до Будинку культури. В останній п’єсі, яку поставив, – “Мільйон за усмішку”, – на сцену вийшла і його невістка, дружина Едуарда. Її не впізнали співробітники: “Там якась нова дуже добре зіграла бабусю”. Зате ніякий грим не обдурив старшу донечку Юлю, котра сиділа серед глядачів поряд з нянею. “Мама!”, – закричало дівча на увесь зал, вказуючи пальчиком.
Знаменитий пиріжник Петро Юліанович Цешковський помер 1934-го, коли онукові виповнився рік, тому Едуард Вацлавович знає його лише з родинних розповідей. При другому дідові, Йосипі Мартиновичу Крушинському, він зростав. Яніну Крушинську у Варшаві називали “пані інженеровою”. Щоб під час Першої світової вижити в евакуації у  Москві із чотирма доньками й сином, коли чоловік Йосип був на війні, шила білизну для фронтовиків. А вже в Ізяславі стала знаменитою кравчинею: це у неї модно одягалися  панянки, яким замовляли  бешкетні торти новоспечені офіцери-кавалеристи у її майбутнього свата Петра Цешковського.
Йосип Крушинський вдома працював на столярному верстаті, у школі викладав трудове навчання. Розповідав Едуардові, як жонглював в армії майже п’ятикілограмовою трьохлінійною рушницею Мосіна, ставлячи її штиком на долоню. Про свою мандрівку підземним ходом, який з’єднував під річкою Горинь ізяславські костьоли: знайшов там пляшку вина, загуслого до желе.

Родова
доленга
Яблуко з гілки впало на голову Едуарда Цешковського хоч і пізніше, ніж на Ньютона, зате в дуже ранньому віці: в чотири роки. У вісім, коли в Ізяславі минув тиждень безвладдя (радянські війська покинули місто, а німці ще не увійшли) і безладдя (грабувалися магазини і все інше), хлопчик приніс додому свій трофей – з бібліотеки. Книгу Перельмана “Занимательная физика”, яка його дуже захопила і означила майбутню приналежність до технарів, а не до гуманітаріїв. Після закінчення радіотехнічного факультету Львівського політехнічного інституту працював на Жидачівському паперовому комбінаті, який будував його батько, Вацлав Цешковський, в Інституті целюлозно-паперової промисловості в Києві. Захистив кандидатську дисерта-цію. Став провідним спеціалістом у галузі автоматизації виробничих процесів. Має понад тридцять авторських свідоцтв, написав чотири фахові книги. У відрядженнях облітав целюлозно-паперові комбінати СРСР, аж до східних на Сахаліні та північних в Архангельській області і Комі АРСР. Займаючись впровадженням у них обчислювальної техніки, по обміну досвідом побував і за кордоном: 1964 року – у  Фінляндії, а
1976-го – у Франції. Олена згадує, як  почувалася справжньою королевою серед першокласників, показуючи таткові французькі гостинці: фломастери, коробку олівців із написом “не по-нашому” і найказковішу карнавальну маску – до неї було прикріплене намисто із духмяних смачних жуйок, про які тоді ніхто й не чув. А ще раніше батько подарував доньці ранкову зірочку, яка підморгувала на небі, коли прямували удвох до  дитсадка.  З трьох років слухала не тільки придумані ним казки, а й  захопливі розповіді про  кругообіг води в природі, про космос. Водив її в зоопарк, у цирк, в театри, на балет, слухати музику в консерваторії і філармонії.  З дитинства і до сьогодні батько – найближчий, найкращий друг, котрий розумів і підставляв плече за  найскрутніших обставин. Та найголовніше – він подарував донькам, Юлії та Олені, взірець незгасного кохання до їхньої матері Діни Ліверіївни – росіянки з Архангельська, справжньої сім’ї і найзатишнішої домівки, відчуття глибин великого роду.
Бабця Олени та Юлії  по мамі народилася в тому ж селі, де з’явився на світ Ломоносов. Дівоче прізвище бабусі пана Едуарда – Яніни Крушинської: Чубинська. Він  збирається з’ясувати, чи не родич їм автор слів українського гімну. Його ж самого розшукав  родич із Кракова, гід королівського замку “Вавель” Вітольд Цешковський (нині вже покійний), котрий плекав своє генеалогічне древо. Завдяки йому дізналися про найдалекішого відомого предка. Єнджей Цешковський народився 1600 року у Цешкові неподалік міста Лодзь, у Лодзі його поховали через понад півстоліття,  збереглася могила. Його нащадок Вавжинець Цешковський був бурграфом (бургомістром) міста Гнезно – колишньої королівської столиці. Є у Цешковських герб – польською доленга. Збиралися “до ленга” (на луг) під час хрестових походів. Подібні герби у багатьох польських родів із аристократичним корінням. Один від одного відрізняються вони тлом, розташуванням стрілки, хреста, підкови.