Петрів батько

– Петре!  Ти чув? Твій батько помер, сьогодні ховатимуть, – гукнула через тин  одного зимового ранку  тітка Ліда,  коли він якраз  впустив відро в криницю.
“Батько” – це слово боляче різонуло серце, бо він ніколи нікого так не називав. Його самого, щоправда, кликали татом  власні діти, які самі вже мають дітей. А  для нього справжній зміст цього слова так і залишився незбагненним. Він ріс безбатченком і дуже заздрив хлопцям, коли ті, бувало, вихвалялися  один перед одним: “А мій батько…”
Один раз він все ж звернувся до батька. Тоді йому було років десять і він дуже хотів велосипеда.  Якось на сільському гулянні мати вказала  на високого дядька в дорогому костюмі, що стояв у  компанії чоловіків, і шепнула: “Ото твій батько. Підійди і попроси, хай купить тобі “лісопета”…
Від  мовленого “тату” чоловік зніяковів, а велосипеда  Петро не отримав.
Батько й  син були схожі, мов дві краплі води, жили в одному селі, але ніколи не  родичалися. І ось батька не стало...
…Похоронна процесія появилась з-за повороту. Йшли  його рідні – дочки, внуки.  До жалобного натовпу влився й Петро, але йшов останнім,  мов чужий.  Підняв голову і побачив  батькові руки, складені на грудях. Ці руки ніколи ані гладили його, ані били, як був малим, і не тиснули при зутрічі правицю, як  став дорослим…
Вже на кладовищі,  коли він несміло тупцював серед людей,  дочка  небіжчика підійшла і тихо мовила: “Попрощайся з батьком і прости йому”. А в хаті його, як і годиться синові,  попросили частувати людей чаркою за упокій спочилого.  Раптом погляд  упав на хлопчика, що був  копією його самого тоді, як просив у батька велосипед.
– Як тебе звати?
– Петро, – відказав малий. – А ви дуже  на діда схожі, але його вже нема…