Кінозал для двох

Хоч би що там казали, а кіно – не “ящик” з бутербродами і кавою. Навіть у таких технічно передових країнах, як Нідерланди і Штати, перевагу віддають кінотеатрам. І, здавалося б, звичайний культпохід у кіно сприймають не інакше, як своєрідний “вихід у люди”.

Без чергової порції поп-корну і кока-коли і у нас, як у них, не обходиться. А спеціальних місць для поцілунків у Києві раз-два – і вже нема. Кілька місяців тому на одному з телеканалів показували сучасний білоруський кінозал. Із місцями для закоханих. Нічим не гірші, а можливо, й кращі, ще торік поставили в київському кінотеатрі “Флоренція”. Та чи мають вони попит? 
В осінньо-зимовий період квитки на ці місця розходяться. Для кавалера це обійдеться 48 грн. на двох. Приблизно за такі ж “координати” в комерційному кінозалі треба викласти у два-два з половиною рази більше. Але сучасні київські Ромео готові заплатити й не таке. Не тому, що грошей у них – повні кишені. Просто більшість відвідувачів кінотеатрів – підлітки, для яких ходити на “дитячі” сеанси (до 17.00 по 10 грн.) … принизливо.    
Сергій Волошко (19 років, студент):
– Ми вибираємося в кіно двічі-тричі на місяць. Спочатку йдемо на Майдан. Тудисюди. Якщо зустрінемо “толпу” – то можемо зависнути на Глобусі. А якщо з дівчатами  –  звичайно, у кіно.
Аліна Сарма (16 років, учениця ліцею): – Я вже доросла і можу гуляти досхочу. А моя сестра, їй зараз десять, хай ходить на дитячі сеанси. Скільки вони коштують – не знаю. Здається, cім чи десять гривень.
Світлана Гайворон (20 років, студентка): – Ми з моїм молодим чоловіком вибираємось “в місто” не часто. Але як гуляти – то гуляти.
Борис Нирка (17 років, старшокласник): – Як на мене, наш кінотеатр на Троєщині не гірший за центральні. Але я не можу бути скупим лицарем. Моя дівчина цього не зрозуміє.
Олег Приходько (23 роки, офіціант):
– Я людина двадцять першого століття. Але в “Катрусиному кінозалі” (комунальному – Авт.) звук не б’є у вуха.
Марина Шовкова (21 рік, студентка):
– Кінотеатр – афіша. Така собі обгортка для цукерки. Головне – її начинка. У центрі все дорожче. І ми змушені переплачувати. Сто гривень раз на півроку – не ціна.                          
Владлен Скоромний (19 років, ліцеїст): – Заощаджувати гроші в Україні не можна. Нас привчили витрачати гроші, поки вони в нас є. Що ми зараз і робимо.