А ще була вистава з куркою

«Петре, хлопчику мій, я горда, що мала змогу бачити тебе на початку творчого шляху. Пишаюся, радію. Бережи тебе Господь. Ада».

Так написала колись Ада Роговцева  своєму колишньому студенту Петру Панчуку. Тепер уже заслуженому артисту України, одному з провідних акторів театру імені Івана Франка.

Дует
із Скрипкою
Багатьом киянам Петро Панчук, звичайно ж, запам’ятався як Возний – зовсім новий в історії постановок «Наталки Полтавки» І.Котляревського. Панчук тут – у несподіваному дуеті зі співаком, лідером гурту «ВВ» Олегом Скрипкою, який виступає в ролі Виборного.  Але Возний-Панчук на сцені не втрачає лідерства: не відпускає глядача до кінця вистави.
– Коли мені запропонували цю роль, не хотілося грати, – пригадує мій співрозмовник. – Матеріал видався дуже спрощеним. Але коли почалися репетиції і я, зігравши першу дію, піднявся на балкон, щоб подивитися початок другої, бачу, що Богдан Ступка, наш художній керівник, який сидів у партері, показує мені великим пальцем: добре! Поступово і я відчув «смак» ролі Возного. Згадував своє село Лобачівка на Волині, за яким – і дитинство, і люди, поміж яких виріс. Хоч ті сюжети ніби ніде не проявляються у виставі, але коли все це впускаєш у душу, усі ті ситуації розпадаються на якісь інші теми, які знаю тільки я. І це, мабуть, глядача зачіпає.
І свою найпершу роль, ще семикласником, Петро зіграв у рідному селі в клубі. Розповідає про самородка-односельця Йосипа Борисова – був і ковалем, і слюсарем, і місцевим режисером-постановником усяких вистав. Тому  він і запросив Петра у виставу «Назар Стодоля» за  Т.Шевченком,  де виступив у ролі Гната – Назарового товариша. З дитинства грав на трубі. Разом із батьком любив грати по весіллях. Уже тепер розуміє: на тих весіллях побачив-увібрав стільки картинок із життя.

Шевченка грає
без гриму
– Кажете, що я зовні дуже схожий на Тараса Григоровича? – перепитує пан Петро. – Граю роль Шевченка у «Божественній самотності» без гриму. Режисер-постановник Олександр Білозуб перед тим, як узятися за цю виставу, робив фотопроби. У мене велика схожість із поетовим «Автопортретом». Я вже вдруге – в ролі Шевченка. Уперше ще студентом знімався у фільмі В.Онищенка «Повернення». Грав молодого Тараса, коли він одержав відпускну, волю.
У «Божественній самотності» показуємо останні роки життя Тараса Григоровича. У моєму відчутті – час, відпущений Шевченкові як чоловікові на жінку, минув на засланні. І поет хоче це надолужити. Але те, що пропущено, наздогнати не можна. Думаю, що митець духовний подвижник і має бути самотнім.
Тараса Григоровича відчуваю душею. Люблю заходити до музею Шевченка – підживлюю свою душу. Я й народився у передшевченківські  дні – 7 березня. Може, ще й тому мені близька Кобзарева аура.
А чим цікавий Панчук – старець Зосима у «Братах Карамазових» за Ф.Достоєвським? Мені – тим, що несе вічне – жертовність в ім’я любові. Глибинний психологізм, гарячі порухи думки… Це породжує ніби парадоксальні вчинки. Незабутня сцена: батько приходить із синами до Зосима, щоб він, мудрець, розсудив їх. Але Зосима розуміє: ці люди вже настільки загрузли в моральній нечистоті, що хоч і радий би допомогти, та – несила. І мудрець стає перед  Карамазовими на коліна. Своїм смиренням і їх спонукає шукати миру в своїх душах…

Єгипетська авантюра
– Маю змогу подивитися на життя з різних точок, – випереджає моє запитання пан Петро. – У мене є герої, які характером взаємно протилежні. І я не однаковий у житті.  Взагалі  поміркований, релігійний. Читаю Святе Письмо, багато духовної літератури.
Раптом усміхається: «Не думав, що можу вдатися до авантюри».
І розповідає як йому  за два тижні до фестивалю експериментальних вистав у Єгипті запропонували взяти в ньому участь. Сам придумав сюжет на тему «Саломеї». Узяв уривки зі своїх ролей у виставі «Буквар Миру», де його герой – філософ Григорій Сковорода, ще – з вистави «Ідіот» за Ф.Достоєвським у постановці Андрія Жолдака, де зіграв князя Мишкіна. Повіз свою моновиставу без жодної репетиції. Імпровізація – талант актора. Вистава мала йти у дворику Каїрського оперного театру, де глядачів – душ тридцять.
Та коли вийшов на імпровізовану сцену, побачив – глядачів – тьма-тьмуща. Поміж них – і посол України в Єгипті.
Одним із героїв вистави була курка, прив’язана за ногу (її придбав у Каїрі). Грав українською, а репліки князя – російською. Жести. Міміка. І курка з розчепіреними  крильми, яку тягнув за собою по бруківці. Глядачі то аплодували, то німіли, то  сміялися. Успіх, овації.
– Коли після вистави розмовляв із дружиною посла, вона сказала, що це – вистава про вибори,  так зрозуміла.
А пан посол сприйняв дії на сцені як боротьбу людини з   перешкодами на шляху до мети.
– Кожен із них мав сенс: на сцені – і вибір у житті, і – перешкоди, – усміхається Панчук. – У мене ж ідея вистави – справді про вибір:  цінність життя і безглуздість вбивства.
…Зараз Петро Панчук перегортає-перечитує різні тексти-матеріали. Вибирає, чим поповнити свій акторський багаж.
Яким побачимо його у наступних ролях?