Колишній в’язень – про життя і смерть

Щойно в Україні, як і в усіх країнах Європи, відзначали  Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Сім років тому представники держав на Міжнародній конференції у Стокгольмі, присвяченій цій трагедії, підписали Стокгольмську  декларацію. Суть її полягала в необхідності збереження пам’яті про страшні уроки історії з тим, аби подібне ніколи не повторилося. Україну тоді представляв Віктор Ющенко, на той час Прем’єр-міністр. Тоді ж чільник українського уряду задумав скликати подібний форум, присвячений пам’яті жертв масового штучного голоду в Україні 1932-1933 років. Досі  в певних колах дискутується питання і щодо реальності Голодомору, так само, як і реальності Голокосту. Трагедія будь-якого народу не може бути предметом політичних спекуляцій. Аби історична пам’ять утвердилася, потрібно збирати свідчення  учасників далеких подій, яким пощастило дожити до наших днів.  Цю клопітку роботу на наших теренах було розпочато тільки з постанням незалежності України, наголосив Борис Забарко, редактор-упорядник, автор передмови та коментарів до книги “Життя і смерть в  епоху Голокосту”, яку днями презентували в Міжнародному центрі толерантності. Перший том свідчень та документів побачив світ  торік. Презентоване видання на 536 сторінок – другий том. У планах – видання й третьої книги матеріалів.
Доктор наук Борис Забарко – сам колишній в’язень гетто – стверджує: збирати спогади тих, хто вижив, надзвичайно важко. Досі немає доступу до багатьох архівних даних – як, до речі, й пов’язаних з Голодомором. Досі, попри плин часу, є сили, зацікавлені в забутті трагедій  винищення цілих народів.