Ні Моцарту, ні собі…

Телефон озвався о 7-й ранку. Микола Петрович розбудив дружину: “Твій мобільний!” “Ви виграли приз. Подробиці з 9-ї до 17-ї”, – спросоння озвучила Ольга Іванівна інтригуючу есемеску. Написану латинськими літерами, над стовпчиком номерів оператора зв’язку. Точнісінько так, як з’являлися повідомлення про суми од вхідних дзвінків. “Який приз? Ми ніде ні в що не грали. Це щось не те...”, – засумнівався Микола Петрович. “А звідки ж вони знають мій номер?”, – роздумувала Ольга Іванівна. Набрала онука: щоб приїхав і допоміг з’ясувати.

Ніяких додаткових даних тринадцятирічний Мишко не знайшов: зазначені телефони мовчали. “Оцей, здається, – (назвав іншого оператора). – Я подзвоню вдома зі своєї мобілки”. Але ще й  вийняв картку із бабусиної: “Якщо не вийде з моєї…”.
Ольга Іванівна не знаходила собі місця, доки знову не почула Мишків голос. “Бабуню, сядь, бо впадеш!, – закричав у трубку Мишко. – Ти справді виграла! Або заплатиш 300 гривень, а тобі покладуть на рахунок 1000 на розмови, або отримаєш пральну машину!”. “Нащо нам тисяча гривень?  Ми її не виговоримо й за рік”, – радилася з чоловіком. І попросила онука дізнатися, яка ж саме пральна. З’ясувалося, крутої марки, за 3000 гривень.
Вирішили забрати виграш наступного дня.  “Яке “завтра”, сказали, що акція закінчується сьогодні, о 17-й. Залишилося півтори години!”, – ошелешив онук. В Ольги Іванівни ще дужче закалатало серце, а руки затремтіли: можна й не встигнути… “Я зателефоную дядьку Петру, хай швидко їде,” – запропонував Мишко. Цей варіант  відхилили одразу: у старшого сина Ольги Іванівни почалася пара в університеті, він якраз читав студентам лекцію. “Дзвони тату, щоб відпросився з роботи”, – наказала Мишкові. Через десять хвилин онук проінформував її, що вже чекає на батькове  авто біля під’їзду. По неї не заїдуть, щоб не втрачати час. І уточнив: “Куди везти пральну?” “Бабусі Тані,  – направила до свахи. – Бо в нас нема куди поставити. А далі розберемося”.
 Молодший син і внук  були вже в дорозі,  коли в Ольги Іванівни перехопило подих: “Вони  не взяли мій паспорт! Хто ж їм видасть машину без документа?” Невістка, розтривожена дзвінком свекрухи, наздогнала Мишка своєю мобілкою. Син її заспокоїв: “Все гаразд, у моєму ж телефоні бабусина картка, із повідомленням про виграш”. Ольга Іванівна гарячково сновигала по квартирі. “А кому віддамо нашу пральну? – запитала чоловіка. – Ми ж замінимо її на виграну?”.
За вказаною адресою у центрі Києва офіс їхнього оператора мобільного зв’язку розташований насправді. Але там сина і внука Ольги Іванівни та Миколи Петровича дуже розчарували: “Ніякої акції ми не оголошували, це вас хтось розіграв…”.
“Кинули нас, як останніх лохів, – сумно повідомив по телефону Мишко. – А ти, бабусю, на мене розсердишся. На твоїй картці – жодної копійки”.
На Різдво, коли велика родина зібралася на гостину в Ольги Іванівни й Миколи Петровича, згадували пригоду з виграшем, відтворюючи її у дійових особах, і реготали так, що затерпали од сміху вилиці. Особливо потішалася Ольга Іванівна над своєю економією: 12 гривень, що лишалися на її рахунку, вона так берегла, про всяк випадок… Щоб нікого не турбувати, тому що вставляти картку в телефон ще не навчилася. Навіть родичу у село, лісникові Марцину (Мишко змалку називав його дідусем Моцартом, бо ніяк не міг запам’ятати ім’я) телефонувала на мобілку зі стаціонарного апарата, а це ж значно дорожче. Та крізь її сміх, мов травинка в щілині асфальту чи бетону, пробивалася маленька, а все ж образа: наостанок усі виявилися дуже мудрими, запевняли (навіть Мишко), що одразу збагнули розіграш, але потурали Ользі Іванівні, щоб, мовляв, не засмучувати її, наївну, заздалегідь…