Складне повернення в життя

Стан 15-річного Богдана Б., який нещодавно стрибнув під потяг на станції метро «Вокзальна», з кожним днем поліпшується. Утім, до нього і досі не пускають жодних відвідувачів, окрім тата і мами. Про перебіг лікування та самопочуття хлопчика «Вечірці» погодився розповісти завідувач відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії «Охматдиту» Володимир Фідельський.

– Привезла Богдана «швидка». Перше, що нам повідомили, – юнак стрибнув під потяг. Ми з колегами, коли йшли подивитися на постраждалого, уявляли собі жахливу картину. Та, як з’ясувалося, Богдан, на щастя, тяжких травм головного мозку чи тулуба не зазнав. Потрапивши у міжрейковий простір, хлопчина поклав руки на рейки. На них накотилися колеса електропоїзда. Пошкодженими виявилися фаланги. На правій руці травм зазнали три пальці, на лівій – два. Рани мали розчавлений характер, тож відновленню не підлягали. Маленькі фрагменти були розірвані на 15-20 уламків, тому про імплантацію не було й мови, – розповідає Володимир Васильович.
У ті хвилини медикам найважливіше було з’ясувати, в якому психологічному стані перебуває юнак, бо депресія і шок зовнішніми показниками чимось схожі. Спершу в лікарів була впевненість, що в нього депресія. Але обстеживши, з’ясували, що в Богдана таки травматичний шок. Реакція на травму призвела до збою в організмі. Треба було негайно за допомогою медикаментозного втручання привести фізіологію організму в норму, відновити серцево-судинну діяльність та функції дихання. Коли  ж хлопчина став більш-менш адекватним, лікарі повели з ним дуже обережну розмову. Намагалиcя з’ясувати, що змусило Богдана вдатися до такого кроку. Але спочатку обрали абстрактну тему. Говорили про навчання, друзів, уподобання. Поступово підійшли до головного. Але причина, яку назвав 15-річний студент коледжу інформаційних систем і технологій, не могла не  здивувати лікарів. Хлопчик сказав, що образився на себе, тому й  кинувся під потяг. Більше жодних пояснень. І говорити про це взагалі не бажає.
З Богданом контактувати було важко. Перші два дні після операції від нього почули лише кілька фраз. Здавалося, юнак замкнувся у собі й нікому не довіряв свого душевного стану. До лікування довелося залучати психолога. Невдовзі до роботи з Богданом долучився ще й психолог. Володимир Васильович уже помічає певний позитив такої комплексної допомоги. Вкотре переконався, що треба лікувати не лише хворобу, а й хворого.
– Хлопець повністю вийшов із депресії, значно пожвавішав. Звертає увагу на те, що відбувається навколо нього. Коли заходжу до нього в палату, посміхається мені, – каже лікар.
З Богданом цілодобово перебуває мама. Залишати хлопчика на самоті медики не наважуються. Розповідають, батьки зараз дуже уважні й з особливою ніжністю ставляться до дитини. З лікарями вони не діляться, що сталося між ними та дитиною. Але з того, як поводять себе, дехто припускає: картають себе за те, що сталося.
У Володимира Васильовича склалося таке враження, що в Богдановому житті щось таки неприємне сталося. Але хлопець про це нікому жодного слова. Від того й страждав.
– Найжахливіше покарання – камера для одинака. Людина сама собі ставить запитання й не завжди на них знаходить відповіді. Можливо, і в Богдана склалася така ситуація. Щось не давало йому спокою. Весь час гнітило, забирало життєву енергію. Розумні люди страждають і переживають більше. Недарма ж кажуть: горе від розуму, – припускає лікар.
Поспілкувавшись із батьками, з’ясували ще один факт. За кілька днів до трагедії юнак був на прийомі в психолога. Зі слів матері, причина цього візиту полягала в безсонні. Богдан останнім часом не міг спокійно спати. Отже, лікар не помилився й щось таки справді гнітило душу студента.
Володимир Фідельський переконаний: психолог, в якого Богдан був, у жодному разі не міг нашкодити чи негативно вплинути на психічний стан юнака. Лікар каже, що такий фахівець дуже обережно ставиться до   своїх пацієнтів. Звертає увагу на все: погляд, інтонацію, мову. Імовірніше, психолог порадив батькам уважніше спостерігати за дитиною або ж виписав потрібні заспокійливі ліки.
Після операції пана Володимира дуже непокоїла реакція Богдана на травму. Хвилювався, що під час перев’язки, коли хлопчик побачить руки, злякається, й нової депресії не уникнути.
– Дитині дуже важко пояснити, що неможливо відновити те, що вона втратила. Тому на початку робочого дня і в кінці я обов’язково навідуюсь до Богдана й цікавлюся, як він себе почуває. Спостерігаю, як мириться із травмою. Завжди в розмові налаштовую лише на оптимізм і наголошую, що він такий, як і всі інші діти. На комп’ютері працюватиме без жодних проблем. Просто деякі його пальчики будуть трохи коротшими.
Головне, на думку Володимира Васильовича, правильно поводити себе з Богданом у період такої психічної нестабільності. Хлопчина пережив вже багато потрясінь. І спробу самогубства, і втрату кінчиків пальців. Важливо зараз не нагадувати йому про це. Не розпитувати жодних подробиць, щоб душевні рани не ятрили. Кожен, хто з ним контактуватиме, мусить затямити, що навіть ненароком може завдати дитині болю.
– Якось я сказав Богданові, що його травмою цікавляться журналісти. Потім запитав, чи зміг би він щось розказати, якби в нього запитали, як він її отримав. Хворий нічого не відповів. Лише мовчки й перелякано дивився на мене, – говорить пан Фідельський.
Жодні припущення, що Богдан тієї миті перебував під дією наркотиків чи алкоголю, безпідставні. У свої 15 років Богдан навіть не палить. А це на сьогодні доволі рідкісне явище. Він цілком здорова й всебічно розвинута дитина. До лікарні телефонують і з коледжу. Учителі, друзі жваво цікавляться його здоров’ям. Виявляють бажання провідати, але колег по парті до нього поки ще не пускають. Та й не варто: через кілька днів Богдана відпустять на амбулаторне лікування.
– Немає жодних ускладнень. Процес загоювання відбувається правильно. Тож у нашому відділенні його немає сенсу довго тримати. А от спілкування з психологом, можливо, затягнеться. Душевну рівновагу за тиждень не відновити.