Душа із глини
Останнім часом, як на мене, чи не найзнаковіші виставки відбуваються саме в Національному музеї Тараса Шевченка. Поспішіть на виставку Лесі Денисенко-Єременко. Вам не захочеться відвести погляду від теплої глини.
Леся Денисенко-Єременко – донька й учениця батька, відомого майстра художньої кераміки Григорія Денисенка. Мешкає і працює у м. Василькові під Києвом. Художниця неодноразово брала участь у Всеукраїнських виставках гончарного мистецтва, учасниця етнографічно-мистецьких свят і симпозіумів. А нинішня виставка – її перша персональна.
Надзвичайна фантазія і шляхетна краса виробів вражають з порогу. Посуд – миски, пасківники, келихи, вази, а також керамічна скульптура, дитяча іграшка – все надзвичайно тепле й радісне. Особливе почуття гумору має ця художниця. Воно втілене в поєднанні начебто непоєднуваного, у пластиці контрасту. Якщо напрошується аналогія – то це передусім Марія Примаченко. Архетипи древніх гончарних форм відкриваються по-новому у химерних «баранцях», «кониках», «левиках» майстрині. Вироби здебільшого монохромні, тоновані – особисто я такі дуже люблю. Є також і полив’яні – від мисочок-«монеток» до скульптур. Кожен витвір Лесі Денисенко-Єременко – своєрідний «моноспектакль» у глині.
Знавці стверджують: лише любов майстра до свого матеріалу може викликати повне взаємне почуття в нього. Так виникає діалог. Це не містика, а закон творчості. У селі Олешня, де творив Григорій Денисенко, рахуючи випалений посуд, називають його «душами»: «п’ять душ горшиків».
Мистецтво перетворення глини своїм виникненням і розвитком має завдячувати саме жінці. Творчість Лесі Денисенко-Єременко підтверджує висновок дослідників. А ми, стомлені важким диханням мегаполісу, маємо змогу навернутися до праоснов.