Дивне мистецтво нечуючих акторів
Є в Києві унікальний театр «Райдуга». Там грають особливі актори. Кожний з них не промовив за своє життя жодного слова і не чув жодного звуку, але їхня гра на сцені нікого не залишить байдужим. Загалом у світі лише три театри глухонімих акторів (ще в Америці та Росії). Через два роки колектив відзначатиме солідну дату своєї творчості – 40 років.
– «Райдуга» розпочала тридцять восьмий театральний сезон, – пишається директор Культурного центру Українського товариства глухих Володимир Гончаренко. – Без наших акторів не обходиться жодне міське свято. Перед Новим роком в Центрі відбулася соціальна акція «Зоря надії», яку міська влада організувала для людей з обмеженими можливостями. Вистава театру мала шалений успіх. Як би ви бачили, як горіли очі у глядачів від захоплення! Зал час від часу вибухав оплесками. Люди розуміли акторів без слів, «чули» серцями. Адже і в тих, і в інших схожі долі, вони мають однакові життєві проблеми, долають одні й ті ж труднощі…
Керує театром Ніна Зайонц. Спілкуватися зі мною їй допомагає сурдоперекладач Тетяна Журкова. Ніна Петрівна – струнка, вродлива білявка з карими трохи сумними очима. Жестами розповідає, що народилася на Алтаї, в Ленінграді здобула професію культпрацівника. У 1972 році приїхала до Києва і ось вже тридцять п’ять років працює в «Райдузі».
Пані Ніна понад двадцять років служила актрисою, потім режисером жестової мови, а три роки тому очолила трупу. До того ж Ніна Зайонц володіє ще однією професією – сурдопедагога, яка добре допомагає їй у творчості. Тут вона зустріла й свого чоловіка. До речі, чуючого, що працював диктором. Має вже дорослу доньку Катерину, яка щоправда, обрала більш прагматичний фах, навчається на економіста.
У театрі «Райдуга» нині працює 18 акторів. Наймолодшій – Олександрі Оніщук – 16 років, найстаршому – Олександру Кушніренку – 60. Є тут кілька подружніх пар. Щоправда, в 1969 році, коли театр заснував Ісаак Сапожников, трупа налічувала понад 40 акторів.
– Але це не означає, що таланти міліють. Навпаки, кількість охочих присвятити своє життя сцені зростає, – каже Ніна Петрівна. – Зменшилось фінансування, а ще бракує місць у гуртожитку. Адже більшість артистів приїжджі і не мають власного житла в Києві. Майже всі вони закінчили Київський естрадно-цирковий коледж. Там є кілька місць для нечуючої талановитої молоді, що навчається за державний кошт.
«Райдугу» називають синтетичним театром. Адже кожний артист володіє кількома жанрами – акробатикою та жонглюванням, пластикою, хореографією, клоунадою та …«співом». Жестами виконують Софію Ротару, Таїсію Повалій, Віктора Павліка, Павла Зіброва. А точніше під фонограму популярних співаків пісню перетворюють на міні-спектакль. Образ будь-якого твору може передати заслужена артистка України Тетяна Вуйцик.
– Нечуючі знають більше пісень, ніж звичайні люди, – посміхається Ніна Петрівна. – Глухота не впливає на відчуття ритму. Навпаки, іноді воно гостріше. Ось я, приміром, змогла б диригувати оркестром, не чуючи жодної ноти. Я довго вчилася потрапляти в такт музиці вдома перед дзеркалом.
Проте театру важко підібрати режисера, бо не всі розуміють психологію глухонімого. Адже їхня мова – жести, міміка, тому не можуть повертатися до глядача спиною, а мусять звертатися до залу. Тому й нелегко порозумітися чуючому режисеру і акторам. Тож більшість спектаклів поставив директор Центру Володимир Гончаренко, який добре вивчив і «сурдограмоту».
Шанувальники цього унікального колективу різні – від учнів спеціалізованих шкіл, де театр частий гість, до президентської сім’ї. Одного разу під час благодійної акції на спектакль «Райдуги» потрапила Катерина Чумаченко разом з дружиною Михаїла Саакашвілі. Їх зачарувало дивне мистецтво нечуючих акторів. Згодом перша українська леді привела на виставу своїх трьох діток. Теплі стосунки підтримує колектив і з відомою українською співачкою Ніною Шестаковою, мама якої теж не чує і не говорить. Завжди відгукується на прохання виступити на сцені театру і Ольга Юнакова.
Не раз аплодували «Райдузі» за кордоном. Артисти часті гості на різних фестивалях, побували в Іспанії, Німеччині, Словакії тощо. І завжди повертаються до Києва з нагородами та грамотами.