До зустрічі на «Полустанку Любові»

Анатолій Матвійчук – популярний співак, композитор і витончений поет. Має журналістську освіту, отже, знає «смак» слова. Виконує власні пісні. Пише їх і для інших. «Чумацький шлях», «Яблуневий туман», «Простий мотив для двох сердець», «Красива жінка незаміжня», «Друзі мої»… Пісні Анатолія Матвійчука багато разів ставали лауреатами авторитетних пісенних конкурсів і фестивалів.

А нещодавно народний артист України Анатолій Матвійчук постав іще в одній іпостасі – він захистив  дисертацію і отримав звання кандидата історичних наук.
–  Можу одразу сказати, що це не данина моді. І не кон\'юнктура. Просто творча людина повинна бути в постійному розвитку. Ще в юності, захопившись написанням пісень, я навіть не думав, що згодом це стане професійною справою. А в студентські роки зрозумів, що пісня – не така собі масова забава і розвага. Почав серйозно досліджувати значення пісні в нашому повсякденному житті і в житті всього народу. І дійшов багатьох серйозних висновків.
Але для того, аби мої висновки були авторитетними й виваженими, варто було їх оформити відповідним чином. Ось так і народилася дисертація «Історична еволюція поетики української пісні». Тож мій практичний досвід артиста, помножений на теоретичну підготовку, допомагає мені спостерігати за тими культурними процесами, що відбуваються в Україні, під власним кутом зору і робити певні висновки. А ще – викладати в Національному університеті культури і мистецтв на кафедрі шоу-бізнесу.
 –  Чи позначаються наукові дослідження на Вашій творчості?
 –  Звичайно! По-перше, це застерігає мене від написання «прохідних» пісень, зважмо: скільки їх сьогодні викидається на-гора. Більшість із тих проектів не має нічого спільного з мистецтвом – там ні душі, ані розуму, а набір випадкових заримованих слів, часом далеких від рівня середньої грамотності. Усе це засмічує і так перенасичений ефір. Тому я особисто намагаюсь випускати у світ тільки те, що може по-доброму схвилювати, зачепити чиюсь душу, викликати гарні асоціації, думки. Дотримуюсь тієї класичної точки зору, що пісенне мистецтво повинно не лише розважати, а й вдосконалювати людей.
 – Від яких творчих проектів дістали особливе задоволення?
 – Запам’ятався той день, коли побачив першого свого вірша, надрукованого у багатотиражній газеті ще в юності. Було радісно на душі, коли записав на радіо свою першу пісню. Але справжнє сер-
йозне  задоволення людина отримує від усвідомлення того, що правильно обрала життєвий шлях або зреалізувала серйозний задум. Приміром, коли ми разом із моєю дружиною Любов’ю вирішили 1996 року реалізувати на сцені мою давню ідею – велику музичну програму «Полустанок Любові», я ще не знав, що це стане однією із моїх творчих знахідок.
   –  Той, хто уважно стежить за вашою творчістю, напевно, має в своїй колекції не тільки компакт-диски з вашими піснями, а й книжки поезій…
– Останні дві збірки «Ноїв Ковчег» та «Предтеча» широко  розійшлися Україною завдяки моїм гастрольним подорожам. Один із нещодавніх маршрутів проліг багатьма містами Київщини – це було турне на підтримку літературної премії імені Андрія Малишка. У кожному міському відділі культури ми залишали книжки для бібліотек. Та й концерти мої відбувалися досить незвично – не знаю, хто ще, окрім мене, читає на концертах свої вірші. До речі, хочу поділитися радістю – найближчим часом  вийде друком моя нова книжка поезій «Сповідь».
–  У ці дні, коли люди просвітлені Різдвом Христовим, прагнуть високого й світлого, осмислюють своє життя, будь ласка, прочитайте хоча б кілька строф одного із своїх останніх віршів – «Ангел», що змушує подивитись на себе збоку, підвести очі до вічного неба і замислитися над майбутнім своєї душі.
– Прошу:
Він упав на землю,
Склавши крила,
Губи розкривавивши
І скроні.
І було піднятися несила,
Щоб до неба
Простягнуть долоні.
Це падіння перше –
І останнє,
Як себе ще можна
покарати?!
І донині –
Гордий і зухвалий
Він блукає
В світі без потреби.
Для землі занадто
досконалий,
А душею
Недостойний неба.
 – У вас є гарна пісня «Мандрівний журавль», може, й ви з племені мандрівників?
– Так, люблю подорожувати, і серед зими вирушити кудись у теплі краї. Але люблю й Карпати.
–  Що б ви побажали нашим читачам?
– Усім побажав би оптимізму й віри в те, що усе в нас буде добре! А ще – щоб у ваших кишенях і ваших душах ніколи не було порожньо. І щоб кожен із нас був капітаном власної долі!
   І звичайно ж, я бажаю зустрічі з вами 23 лютого в Палаці «Україна» на моєму концерті-шоу «Полустанок Любові. Десять років
потому!»