Трійця… Троє дверей
Про це закордоння немає туристичних довідників. Дехто й досі вважає, що воно взагалі не існує. Але дещо про нього все одно долинає у всі віки – по неймовірних хвилях, часто мовою загадкових образів і символів. І засвідчує: звідти бачать і знають про нас значно більше, ніж нам дозволено довідатися про них…
Послав матір по капці
Син дорікнув матері, що вона не поклала йому в дорогу капці. І попросив купити їх у взуттєвому магазині на Нивках. Там, уточнив, лежать на полиці одні такі, саме його 43-го розміру, сірі. Вранці Марія Опанасівна прибігла до крамниці ще до її відкриття. Продавщиця, яку чекала перед порогом, на її запитання про тапочки відповіла те ж саме, що повідомив Вадим. Того ж дня зателефонувала убита горем подруга: утопили її сина… У його домовину Марія Опанасівна поклала взуванку і для свого. Із цього приводу син потурбував матір уві сні з потойбіччя. Вадим прожив на білому світі 20 років, онкозахворювання дало про себе знати, коли він служив в армії...
Через якийсь час в такий же «сонний» спосіб запропонував: «Хочеш подивитися, куди я пішов?» Вона побачила білу стіну із трьома дверима. Вадим постукав у перші. «Не сюди», – сказала господиня, відчинивши їх і назвавши сина по імені. Жінка, котра вийшла з других дверей, промовила: «Тобі у треті…» Ту, яка зустріла Вадима на порозі зі словами «Ми так довго на тебе чекали…», Марія Опанасівна впізнала.
Це вона з’явилася в її квартирі за шість років до народження Вадима. Марія Опанасівна жила тоді на Борщагівці, тільки-но похоронила першого чоловіка. Рипнули двері, і зайшла молода вродлива жінка у білій сукні і такій же шалі на голові. Важко збагнути, був то сон чи видіння. «Ти спиш, – озвалася несподівана візитерка, – а в тебе в хаті жодної бадилинки. Завтра ж празника.» І зникла. Марія Опанасівна схопилася, кинулася на сходовий майданчик. Нікого. Лише сусід якраз викликав ліфт. Вона швидко одяглася і подалася на базар – купувати зілля на Трійцю…
«Я більше не прийду»
Перш ніж той телефонний дзвінок відібрав сина у Людмили Адамівни (в армії випадково вистрілив у себе), в кімнату, де вона працювала, раптом стрімко залетів через відчинену кватирку горобець і з хвилину над нею кружляв… У річницю своєї смерті син наказав матері зняти чорну хустину: «Я одружуюсь, – пояснив їй, – у мене багато квітів…» Згодом приснився їй знову: у спортивному костюмі си-дів з якимось хлопцем на лавочці неподалік своєї могили. Людмила Адамівна намагалася зірвати з неї сухі чорнобривці, але вони росли чомусь так високо, що їй це не вдавалося. «Ти мені допоможеш?» – звернулася до сина. «Так, – сказав він. – Але сам не впораюсь, покличу на підмогу двоюрідного брата». Брат помер чотири місяці потому… А син востаннє відвідав матір у сновидінні через три роки після своєї кончини. «Я більше не прийду», – попрощався з нею лаконічно.
Він і там пере
Валерій обпікся на військовому кораблі. Ще з одним моряком прали у величезній машині постільну білизну. Прибіг офіцер, попросив вкинути і його форму. Вони зробили це, не зупинивши агрегат, на ходу. Окріп з розбавленими миючими засобами вихлюпнувся на Валерія – 70% опіків. За життя хлопця боролися лікарі, але він протримався лише 9 днів. Любив прати змалечку, особливо виручав матір, коли вона поламала руку. Тепер допомагає їй у снах. Як і бабусі, поряд з якою спав маленьким. Одного разу їй приснилося, що Валерій, встаючи з ліжка (вона лежала скраю), переступив через її ноги. Вони в неї так боліли, що вже не могла ступати. А після цього сну знову почала ходити…
За 15 років, відколи загинув в армії, син навідався до Любові Петрівни один раз – перед дев’ятинами. Його самого не бачила. Тільки чітко долинали з кухні акорди гітари і голос. Він співав. «Боже, Сергій…» – прокинулась вона і побігла туди. Нікого. Останні звуки й слова ніби розтанули в повітрі…