«Булат» називається…
Той далекий, овіяний ще смертоносним диханням Чорнобиля переддень Різдва Христового мало нагадував нинішній. Нині я вирішив зробити собі приємне – один з подарованих владою вихідних провести на куренівському «блошиному» ринку. А тоді…
То був звичайний робочий день журналіста. Моїм начальникам з Укрінформу здалося, що коли, як не на Святвечір, поцікавитись у поважному відомстві на Печерську ходом підготовки сільськогосподарської техніки до весняних польових робіт. Ну, що ж, дістаюся до потрібного кабінету, відкриваю записник, ставлю дату – 6.01.87 р. – і уважно слухаю відповідального чиновника Вацлава Амонса. А той говорить – не мало не багато – про революцію у відновленні тракторних деталей. «Булат», – каже Вацлав Едуардович. – Це називається «булат». Дивовижний сплав на основі нітриду титану. До речі, на вигляд – золото! Ним покривають коронки для зубів – і їх не відрізниш від золотих, зате міцніші вони у кілька разів. А деталям зносу нема – це точно! Ось візьміть на пам’ять…» – і простягнув мені невеликий металевий стрижень, що лежав на його столі серед паперів, – плунжер від тракторного насоса, як з’ясувалося.
Не зберіг я того «сувеніра». Невтямки було, що 6 січня – день не простий, і дарунок, надто «булатний», не випадково падає з неба… А влітку 1990 доля несподівано знову звела мене із родиною Амонсів. Могила мого батька на сільському цвинтарі в Горенці виявилася поруч із могилою загиблого в автокатастрофі Болеслава Амонса, молодшого брата тодішнього мого співрозмовника.
І от минуло 20 років – мов за сценарієм Дюма, їй-право! Нас не тільки вже не посилають на Святвечір до офісу сільгосптехніки по інтерв’ю на тему готовності битви за нові врожаї, а взагалі ощасливлюють цілою декадою новорічно-різдвяних канікул. І походжаючи, як уже зазначив на початку, рядами блошиного ринку на Куренівці, я сподівався, що не плунжер від тракторного насоса, нехай і з диво-сплаву, пошле мені цього разу Господь. Та й, кажучи щиро, про ту подію двадцятирічної давнини, нітрид титану і Вацлава Амонса я не думав. Очі розбігалися. Старі ікони та хрести, антикварні патефони, самовари і ліхтарі, дореволюційні двірні та віконні ручки, засуви і шпінгалети, потемнілі від часу ткацькі верстати і колеса від возів, усі можливі і неможливі прапори, вимпели, ордени та медалі СРСР і Третього Рейху, а касок зі свастикою, здавалося, на розкладках більше, ніж було в Україні під час війни німецько-фашистських окупантів. Монети, статуетки, ялинкові іграшки, срібний і мельхіоровий посуд, коралі, порцеляна, зокрема й китайська, інструмент ще того-о-о гарту і книжки ще того-о-о друку… Одне слово, і музей, і спокуса неабияка. Бо все це кортить придбати, але все це, звісна річ, кусає своїми цінами… Не хочеш гвоздодера за 30 гривень, виготовленого з осей списаних радянських танків (конверсія!) – не бери. Дорогим здається намисто з натуральних коралів величиною з голубині яйця – проходь далі, не затуляй товар від потенційного покупця. Та продавці здебільшого мовчать, а спитаєш – далеко не всі охочі до роз’яснень. Тому, хто знає ціну цим гвоздодерам і коралям, коментувати нічого не треба, а гуляки, що зайшли сюди знічев’я, навряд чи потягнуться до гаманця.
Ху! Добряче походив на Святвечір. І не шкодую. Час подбати і про завтрашнє свято, і до храму зайти. Я вже повернув було у бік трамвайної зупинки, коли не тільки мою, а й увагу інших привернула жінка, що ходила між рядами і буквально розмахувала двома чи трьома ланцюжками в руці та досить голосно і настирливо пропонувала всім свій товар. «Ні, це не золото, – пояснювала вона чоловікові, що торгував антикварним дріб’язком. – А що ж ви хотіли, щоб за 40 гривень золото було? Це сплав такий для зубів. «Булат» називається…».
Я злукавив би, якби сказав, що, почувши це, відразу ж згадав про Амонса, плунжер і постчорнобильський Святвечір. Та коли дійшло до свідомості, що знову, як і 20 років тому, я «сражон булатом», то замислився. Ну, чому саме цього дня, 6 січня 2007 року, забігла ця жінка на блошиний ринок і, очевидно, кудись поспішаючи, почала голосно рекламувати свій «булатний» ланцюжок? Не завсідник це Куренівки – видно було неозброєним оком – випадкова людина. І об’явилася саме тоді, коли я попрямував до виходу, і саме на моєму шляху. Що це?
Пробую заглибитись у суть символу. Булат? Нітрид титану чи та давня криця, таємницю виготовлення якої навіки втрачено? Чому ось уже вдруге Бог привертає увагу скромного Свого раба до цього більш ніж конкретного поняття та ще й у день аж ніяк не ординарний для Себе? До речі, є ще ім’я «Булат» – одного з найулюбленіших моїх поетів Окуджави. З його «Грузинською піснею» були в мене свого часу теж цікаві збіги. Але це вже інша тема.
Побиватися за загубленим 1987 року плунжером і не купленим 2007-го ланцюжком не стану. Адже «булат» і без того завжди при… мені. Вибачайте вже за інтимну подробицю, але ношу на зубах коронки саме з такого «золота».