12 ciчня 2007 року, п'ятниця №3 (17905) останнiй номер RSS
Головна ПОДІЇ ПОДРОБИЦІ ПАМ’ЯТЬ ДАТА ПРАВО СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ПАМ’ЯТЬ
12.01.2007

«Справа Добоша». Хто згадає?


Навіть у Росії є офіційний День радянського політв’язня – 30 грудня. В Україні такий мав би бути сьогодні. Держава цим не переймається: самі ж  в’язні сумління почали відзначати День українського політв’язня з 1975 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола.

У таборах цього дня, як згадує дисидент Василь Овсієнко, українські політв’язні виголошували заяви протесту проти репресій і проводили одноденне голодування. А підставою для цієї дати стали події 1972-го. «Танки в Празі означали танки в Києві», – образно висловився на прес-конференції відомий громадський діяч, політв’язень Євген Сверстюк.
Українськими вулицями, щоправда, не гуркотіла радянська бронетехніка. Ними нишком ходили бригади  кадебістів. 12 січня вони стукали у двері багатьох представників української інтелігенції. У Києві  тоді заарештували Івана Світличного,  Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Зиновія Антонюка, Миколу Плахотнюка, Зиновію Франко, Данила Шумука, Івана Коваленка, Леоніда Плюща, Олеся Сергієнка. У Львові – Івана Геля, Михайла Осадчого, В’ячеслава Чорновола, Ірину й Ігоря Калинців, Стефанію Шабатуру, Зоряна Попадюка, Василя Романюка, Богдана Ребрика, Оксану Попович, Ірину Сеник, Василя Долішнього, групу Володимира Мармуса. У Харкові – Анатолія Здорового й Ігоря Кравціва. В Умані – Кузьму Матвіюка і Богдана Чорномаза. У Черкасах – Василя Захарченка. В Одесі – Ніну Строкату, Олексу Рєзникова. Трохи згодом – Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глузмана, Василя Лісового, Євгена Пронюка, Валерія Марченка. Загалом, за рік список сягнув ста осіб, тисячі українців, за словами Василя Овсієнка, допитали в застінках КДБ.
Майже всіх провідних шістдесятників  ув’язнили на 7 років та 5 років заслання. А ще сотні людей залишили без роботи, відрахували з вищих навчальних закладів, виключили  з черг на квартири. Їм заборонялося творити, висловлювати власні думки, тим більше «націоналістичною» мовою. Комусь, щоправда, довелося «покаятися», а декому навіть «зізнатися» і засудити недавніх друзів. Хтось, як згадує Василь Овсієнко, не витримав цієї задухи: Михайло Чхан спився, Григір Тютюнник наклав на себе руки. Ліна Костенко, Михайлина  Коцюбинська, Валерій Шевчук надовго  відійшли у «внутрішню еміграцію».  Хтось і справді емігрував до Росії, як Лесь Танюк і Павло Мовчан. Заява перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сісти замість Івана Дзюби, справдилася. Він сів під так званий домашній арешт із забороною публікуватися. Найупертіших запроторили до психлікарень.
Це була вже друга хвиля операції радянських спецслужб проти української інтелігенції. Перша прокотилася в середині шістдесятих.
Передувала цій другій хвилі таємна постанова ЦК КПРС «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». Всесоюзна кадебістська кампанія проти самвидаву в Україні носила «шпигунський характер». 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано юного бельгійського українця Ярослава Добоша. У нього конфіскували… словник рим української мови. «Зізнання» Добоша оприлюднили на прес-конференції: він, мовляв, був зв’язковим між антирадянськими центрами за кордоном та їхніми представниками в Україні. «Агентів», яких ми вже назвали, й було заарештовано. Попри те що після видворення Добоша з СРСР він на першій же прес-конференції у Бельгії заявив, що свідчення у Києві дав під примусом,  шпигунську легенду вигадали кадебісти.
5 липня того ж року в ЦК КПУ прийшов філософ Василь Лісовий, просив передати у Москву лист. «Я не є ні відповідачем, ні свідком, ні жодним іншим чином причетним до тієї справи, що нині йменується «справою Добоша».  Це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Прошу мене також судити». Його, за свідченням Василя Овсієнка, заарештували наступного ж дня і «прохання» виконали.
Але й мури таборів найсуворішого режиму не перегородили шлях українському самвидаву. Він потрапляв за кордон – не до «буржуазних розвідок», а на радіо «Свобода», друкувався іншими мовами. У переддень дев’ятої річниці масових арештів, 11 січня 1981 року, в Києві з’явилися розклеєні листівки: «Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримаймо їх!» Увечері того ж дня біля станції метро, що називалася «Більшовик», було затримано членів Київського демократичного клубу Сергія Набоку, Ларису Лохвицьку, Інну Чернявську, Леоніда Мілявського та Наталю Пархоменко. Чотирьох з них, яким було ледь за двадцять, ув’язнили на три роки.
Нині за такі «злочини» не карають, але мало хто згадує про цей день. Зокрема й державні мужі.

Олег Анатолійович Петренко


12.01.2007   Незагоєні рани столиці.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.