10 ciчня 2007 року, середа №1 (17903) останнiй номер RSS
Головна МІСТО ПОДРОБИЦІ ПРОБЛЕМА ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ ЖИТТЯ-БУТТЯ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ЖИТТЯ-БУТТЯ
10.01.2007

Сильні не плачуть


Щороку напочатку грудня ми вшановуємо людей з обмеженими фізичними можливостями. З такої нагоди їх запрошують до актової зали мерії – частують делікатесами, вітають піснями, вручають подарунки. А цього року порадували ще й десятьох ордерами на квартиру.
У числі таких щасливчиків – Юля Бойко. На урочистості вона приїхала з чоловіком та шестирічною донечкою  і до останньої миті не вірила, що Новий рік вони святкуватимуть у новій вимріяній квартирі. «Цієї миті ми чекали вісім років, – каже вона, намагаючись сховати сльози радості в очах. –  І ось він – ордер на квартиру – нову, сподіваюся, що простору, де б я змогла у візку почуватися, наче на крилах». Слухала її і пригадувала перший всеукраїнський конкурс «Міс України у візку», який організував Микола Подрєзан у 1998 році, де Юля Бойко удостоїлася титулу «Міс елегантність України». Вона такою й  залишилася – елегантною, ніжною, доброю, щирою, із вірою, любов’ю та надією в очах.

«Ти тільки не скривдь її»

Саме такою вперше побачив тоді її Олексій і прикипів душею та серцем до дівчини. Для цього було достатньо тих двох тижнів, упродовж яких вони спілкувалися у Кончі-Заспі, де Юля готувалася до конкурсу. Хлопець тоді працював водієм у Миколи Подрєзана.
– Я не можу сказати, що це було кохання з першого погляду, – згадує Юля. – Симпатія і не більше. Тому що усвідомлювала, хто я і хто він. Мої принципи були непохитні: шлюб із здоровим чоловіком – не для мене.
Такі думки, з якими дівчина жила десять років після травми хребта, не дозволяли їй виходити за відведену межу. Вона змирилася з тим, що її світ – інший, але тут з’явився Альоша. Спершу обмінялися просто номерами телефонів, а згодом він почав вчащати до неї додому у Васильків. І що більше вони спілкувалися, то більше розуміли, що коротких зустрічей для них замало – хотілося бачити один одного якомога частіше. Юля усе розуміла, тому сказала Олексію: «Якщо твої батьки проти наших стосунків, ми їх припинимо. Не хочу, щоб ти мав конфлікт з рідними через мене». Та мама, тобто майбутня свекруха, виявилася мудрою, святою жінкою. Коли син сказав їй, що любить ту дівчину, яка по телевізору танцювала у візку, вона лиш промовила: «Ти тільки не скривдь її. Якщо твоє кохання справжнє – це одна справа, а якщо просто хочеш проводити з нею свій час – ти завдаси дівчині великого болю, а їй і без того боляче жити». Мати зраділа, коли син відповів, що хоче одружитися з Юлею. І мерщій почала до приїзду невістки робити ремонт у його кімнаті, купила новий диван.
– Поселилися молодята у двоповерхівці на Нивках, звідки Юля могла виходити у світ лише з допомогою Альоші. Та він досить швидко призвичаївся звозити з другого поверху її у візку і піднімати нагору.
Весілля як такого з усіма атрибутами у них не було, на цьому наполягла дівчина. Поїхали до загсу зі своїми сестрами, а потім посиділи у кафе. Весільного букета Юля кинула у бік Альошиної сестри Тані, бо її, Оксана, вже була заміжня. Сміялися, раділи всі.
– Моє життя після травми – це дві смуги: чорна та біла, – розповідає Юля. – Я плакала, коли впадала у депресію і коли був привід порадіти. Дуже переживала, що не могла завагітніти…
Їм обом так хотілося мати дитину. Тож молила Бога про це вдень та вночі – і він почув її щирі молитви. Одного разу розповіла про свій «дивний стан» мамі, Наталії Юхимівні, яка стала для неї другою рідною, а вона у відповідь: «Ти вагітна, дитино!» І сірі фарби у домі за вікном вмить стали веселковими, за плечима наче виросли крила. Проте її жіночого щастя не зрозуміли лікарі. Коли вона у візку в’їхала до кабінету невропатолога Інституту педіатрії, акушерства та гінекології, сива жінка зсунула окуляри на лоба і аж пересмикнулася: «Хто вам дозволив вагітніти?» – запитала таким тоном, що жінка розгубилася. Але ж вона по натурі сильна, дарма, що сльози на кінчиках вій і ось-ось вихлюпнуть на щоки потоками. Стиснула кулаки щосили і відповіла:
– А хто мені це забороняв? Назвіть хоч одну людину, яка може заборонити мені бути жінкою.
– Юридично це вам заборонено.
– Покажіть мені той закон. У такому разі, навіщо ви рятуєте людей, які травмують хребет, навіщо повертаєте їх до життя і змушуєте мучитися біля них матерів та батьків?
У районній поліклініці гінеколог і бачити її не схотіла – одразу відмовилася, навіть на облік не поставила. Спасибі мамі Наталії Юхимівні, яка знайшла тут іншого лікаря, Лідію Кугушину, у котрої не було до майбутньої породілі жодного безглуздого запитання, бо перед нею була просто вагітна жінка.

Єдині проблеми: східці і вузькі двері

Коли з’явилася на світ Божий Даринка, Юля спершу злякалася, а тоді розплакалася від радості, що змогла стати мамою, що подарувала собі і чоловікові донечку, а бабусям – онучку. Подвигу у цьому не бачила, хоча друзі вважають її справжньою героїнею. Вони біля неї самі стають сильнішими, адже їхні дріб’язкові проблеми у порівнянні з її – це просто ніщо. Друзям Юля завдячує багатьма своїми великими та маленькими перемогами. У 15 років їх у неї було дуже багато, адже дівчина завжди перебувала у вирі шкільних подій: не пропускала дискотек, веселих вечірок, спортивних змагань. І раптом тяжка травма (не впоралася з мотоциклом). Така ж біда спіткала й батька, але він розбився насмерть. П’ять років дівчина не виходила з дому. Принципово не хотіла бачити візка – повзала по кімнаті, але сама. Її світ замкнувся у чотирьох стінах із маленьким вікном. Але одного разу сестра Оксана повернулася з чоловіком із заробітків з Польщі і сказала: «Годі!» Щовечора, коли стемніє, вона почала вивозити Юлю на вулицю. Однак зустрічі із друзями, знайомими, їхні співчуття ще більше пригнічували дівчину, травмували морально. Дехто відвернувся від неї, але найвірніші однокласники не полишали і досі не полишають її. Вітають зі святами, навідуються в гості. Не встигне приїхати до мами у Васильків, як Аліна Ткаченко, Лариса Петрова, Алла Рей, Сергій Кулєшов на порозі. Вони приходять до неї зі своїми друзями, котрі стають відразу і Юлиними.
Її життя різко змінилося після конкурсу «Міс України у візку», а точніше – після зустрічі з Миколою Подрєзаном, котрий для неї став за батька. Його слова: «Єдині наші проблеми – східці та вузькі двері» вона називає золотими, бо вони перевернули її уяву про життя, змусили жити, як усі. Дівчина стала частіше дивитися у дзеркало, чепуритися, усміхатися.
– Ці слова – мій девіз, – каже Юля. – Напочатку конкурсу я плакала і просила маму забрати мене звідти, але вона навіть вдалася до хитрощів, тільки б я залишилася. Після конкурсу я стала іншою, не скажу, що сильною, бо сильні не плачуть. Просто я побачила мету у своєму житті, навчилася знаходити вихід навіть із глухого кута й інших підбадьорювати.
Тепер у неї росте чудова донечка – першокласниця і велика розумниця Даринка. Коли дівчина ходила у дитсадок, вранці плакала, але не тому, що не хотіла туди йти, їй шкода було залишати маму одну.
– Ти будеш скучати? – запитувала.
– Трішечки зараз, а після почну прати, варити їсти, тебе і тата виглядати.
Увечері доня, котру забирає зі школи бабуся, летить додому на крилах, з порогу кидається мамі на шию і цілує її. Заради цього захочеться кожному жити. Забувається фізичний біль, коли серце наповнене любов’ю та щастям.

Червоний чобіток – НА РАДІСТЬ

У Юлі є й чимало заздрісників. Один невихований чоловік якось прямо в очі її мамі сказав: «Це ж треба, у візку, але заміж вийшла, дитину народила, ще й у Київ переїхала». А тепер, либонь, від злості скреготатиме зубами, коли дізнається, що вона в’їжджає у нову квартиру. Красиву, простору, де можна розвернутися й зачинити за собою двері. Даринка вже не дочекається, коли перевезе туди свого попугая, купу іграшок. Вона дуже хоче, щоб їй дозволили завести кошеня і самій вибрати у магазині диван.
– Ми хочемо починати життя у новій квартирі, наче з чистого аркуша, – усміхається Юля. – Ми зуміємо все подолати заради нашого щастя. Мене тішить, що поряд із будинком – дитячий майданчик, неподалік – озеро. У Даринки буде багато друзів, адже тут вона грається здебільшого з кішками та собачками.
– Хороший подарунок приніс вам заздалегідь Дід Мороз? Цей Новий рік для вас особливий? – запитую.
– Він для нас щоразу особливий. Усі йому завжди раді, а надто донечка, її місія – діставати з-під ялинки червоний чобіток і виймати звідти подарунки та роздавати усім.
Дівчинка вже ходить до школи і її там однолітки переконують, що Дідів Морозів справжніх не буває. А вона їм відказує: «У школі, може, й не справжні, а ось до мене додому прийде справжній». Наступного року Даринка матиме не свій куточок у кімнаті, а свою кімнату – це для неї дуже велика радість. Мрії збуваються перед Новим роком.

Валентина Январівна Брязгунова




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.