…І купа сміття на тротуарі

Ми, кияни, часто не помічаємо того, що впадає в око мандрівникові. Тож учора спробувала й собі подивитися на рідне місто очима туриста. Вирушила на Привокзальну площу, до туристичного бюро «Краєвид», купила за 20 гривень квиток і через годину уже сиділа у комфортабельному автобусі. Хоч як дивно, а таких, як я, виявилося чимало – за 10 хвилин до відправлення у салоні не було жодного вільного місця.

– І скільки тепер туристам доведеться чекати наступного рейсу? – запитую у водія Андрія.

– Довго, аж до вечора. Це колись ми щодня мали кілька автобусів і робили по 25 рейсів, зараз – три. І то  зранку та ввечері автобус напівпорожній.
Рівно о 13.00 ми рушили. Екскурсовод, яка назвалася Іриною Аркадіївною, почала розповідати (звісно, на «общедоступном») про «Киев – мать городов русских». Згадувала Нестора-літописця і його «Повесть временных лет», братів Кия, Щека, Хорива та сестру  їхню Либідь, київських князів Володимира, Святослава, Ярослава Мудрого. Туристи слухали уважно і роздивлялися з вікон автобуса вулицю Комінтерну, бульвар Шевченка. Ледь піднялися до станції метро «Університетська», як побачили попереду чимало авто. «Почалося» – подумала я. Однак водій так вміло маневрував з ряду в ряд, що пасажири незчулися, як виїхали на вулицю Володимирську. Однак  тішилися передчасно, бо на перехресті з вулицею Богдана Хмельницького – аналогічна ситуація: рухався автобус до Софійської площі, наче черепаха. Тут нам запропонували вийти і помилуватися золотоверхою Софією, сфотографуватися  біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. Охочих було аж двоє – хлопець та дівчина із Чернівців. Решта не мала бажання висовувати носа на холод із теплого автобуса.
Далі наш маршрут проліг на майдан Незалежності, де чекала урочистої миті запалення вогнів новорічна ялинка. Потім ми  повернули ліворуч, у напрямку Європейської площі, а звідти на Поділ. Цей куточок міста завжди приваблював туристів своєю первозданністю: старовинні будинки і мало не кожен – історична чи архітектурна пам’ятка. Однак вивіски з російськомовними назвами на кшталт «Речной вокзал», «Империя меха», «Классика» та всілякими англомовними видавалися тут недоречними – псували нашу історичну гордість – старовинну забудову Подолу.
Маневруючи вузенькими вуличками, ми дісталися до Флорівського жіночого монастиря, де не раз бувала. А ось у капличку Святої Олени не заходила. Тут черниця помирувала нас, туристи купували ікони, свічки. Моя сусідка – донеччанка Маргарита не обминула музею-аптеки, де купила мило, виготовлене за старовинними рецептами.
Вирушаємо з Подолу на Печерськ. Не проїхали й десятка метрів, як перед нами постала величезна купа сміття, прямо на тротуарі. Його не вивозили, мабуть, тиждень, якщо не більше. І мені, киянці, стало незручно перед тими, хто сидів у автобусі. Що ми показуємо гостям? А якби вони поїхали на околицю!..
Піднімаємося до Аскольдової могили – екскурсовод розповіла про київського князя, похованого на пагорбі, але жодним словом не згадали про 30 київських студентів – героїв Крут, які спочивають тут вічним сном. Патріоти, які є у Києві, відчуваючи гордість за Україну, її героїв, пагорб біля Будинку дитячої творчості засадили саджанцями, які уквітчали синьо-жовтими стрічками. Сусідка Маргарита хмикає: мовляв, нічого людям робити. Не думаю, що німець, француз чи американець насмішкувато дивилися б на парк, прикрашений рідною національною символікою.
З Печерська до вокзалу ми добиралися півгодини. Ніхто на поїзд не спізнився, усі були у доброму настрої.