Діаманти поряд

Коли людина втрачає пам’ять (амнезія) – вона фактично перестає бути особистістю. Архіви існують на те, аби суспільство не втрачало пам’яті. Пам’яті зафіксованої, задокументованої. Інформація, яку зберігають архіви, завжди безцінна.

У Києві чимало архівів різного плану. І про один із них, справді унікальний, – нині окрема мова. Багато киян і гадки не мають, що в самісінькому центрі столиці, на території Софійського заповідника, відкрита – наступного року святкуватиме своє сорокаріччя – установа із загадковою назвою ЦДАМЛМ України. Тобто Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Розташований він у колишній Софійській бурсі, яка побудована у стилі українського бароко. Отож потрапити туди можна, зайшовши до Софійського заповідника.
Леонід Скрипка, директор установи, та Михайло Ходоровський, заступник директора–головний зберігач фондів, засвідчили, що архів-музей охоче приймає і дослідників, і всіх бажаючих. На території колишнього Союзу ЦДАМЛМ – єдина установа такого плану. Отож, поспішайте відвідати. Бо тільки тут відтворено – на основі справжніх, автентичних речей – меморіальні кабінети українських письменників: Олександра Довженка, Юрія Яновського, Юрія Смолича, Андрія Малишка, Івана Микитенка та інших. Коли, затримавши подих, заходиш до цих кабінетів, здається, ніби час на твоїх очах втілюється в конкретні постаті та їхні книги. А чого варта відтворена майстерня знаного художника Миколи Глущенка – з його буйством барв на полотнах, нальотом «паризької богемності» та загадковістю долі «радянського розвідника», якому Гітлер подарував свій альбом акварелей!..
Варто згадати про виставки, які влаштовуються періодично. Нині тут – ціла галерея знімків: екзотичні сюжети привезені найвидатнішими фотомайстрами-українцями зі світового форуму фотомистецтва у Китаї.
Мої співрозмовники не раз підкреслювали: архів-музей – єдиний і головний державний центр збереження документів та матеріалів, які стосуються літератури і мистецтва України. Безцінним є видання, підготовлене архівістами: дві поважні книги багатотомного путівника по ЦДАМЛМ.
Саме тут – особові фонди визначних вітчизняних діячів, і не лише відійшлих, але й нині сущих. Діаманти архіву-музею – автографи поезій та листів Тараса Шевченка, рукописи Івана Франка, І. С. Нечуя-Левицького, Марка Черемшини та ін. А ще в особових фондах – матеріали українських скульпторів, композиторів, архітекторів, художників-графіків: Кирила Стеценка, Павла Альошина (який прикрасив Київ своїми спорудами), Івана Кавалерідзе, Марії Примаченко, Анатоля Петрицького та багатьох інших. Сценічне та виконавське мистецтво, музика – усе те, без чого годі уявити історію нашої культури, представлене в архіві-музеї.
«Працюючи тут, ми маємо чи не найповніше уявлення про реальну, справжню історію української культури», – почула я від шанованих співрозмовників-архівістів. Добрим словом згадали вони першого директора цієї установи, знаного фахівця Людмилу Андріївну Проценко.
Щиро кажучи, в нинішні перехідні часи копіткий труд архівістів – царина самовідданих ентузіастів. Їхня праця не належить до належно поцінованих. Свого часу я опрацьовувала вже готові матеріали про Максима Рильського саме тут, у  ЦДАМЛМ. Маю уявлення, скільки фахової підготовки, знань та уваги потребує кожен документ або річ, які сухо називаються «одиницею збереження».
Занепокоєне керівництво ЦДАМЛМ тим, що приміщення, в якому він міститься, не належить йому: на нього претендує Софійський заповідник. Тут збираються відкрити щось на зразок образотворчої студії. Студія – це добре. Але куди подітися такому унікальному закладові, праця в якому за своїм характером близька до подвижництва монахів, котрі в тиші переписували священні книги і оберігали від тління пам’ятки людської мудрості.