Ностальгія за совком

Мабуть, недаремно багато хто з преподобних Києво-Печерської лаври перед тим, як стати на шлях служіння Богові, відбували послух грубниками. Праця важка, але здорова і дуже заспокійлива. Не без того, звичайно, що чортихнешся з приводу неподатливості того чи того поліна, колоди. Але то таке. Головне, простим і чітким є завдання і послідовність операцій.

Спочатку розворушити кочергою ще до кінця не зотліле за ніч деревне вугілля, відкривши перед цим усі заслінки, підкинути сухих трісок і невеликих сухих дровенят. Поки усе це розгоряється, береш колуна, кувалду і клини та йдеш по дрова. Розколоти за допомогою цього нехитрого причандалля три-чотири колоди – достатньо для створення певного запасу на день і водночас непоганий замінник ранкової рухавки.
Ось чого досі не вистачало нашому дачному будиночку – пічки. Відколи вона з’явилася – життя-буття наповнилося немудреним, але й нелукавим змістом. Від дня поминання князя за походженням і слуги Божого за покликанням – преподобного Миколи Святоші (27.Х), який свого часу роками рубав дрова на березі Дніпра для всієї Києво-Печерської братії, мій день народження відділяє декада. Як і всі Миколи, я шаную, звичайно, Святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських. Але в одній із церков мені пояснили, що безпосереднім покровителем вважається той небожитель із твоїм ім’ям, чий поминальний день є найближчим до твого дня народження. Отже, преподобний отче Миколо Святошо, це ти даєш моїй правиці силу тримати колуна або кувалду, влучати першим у деревину, другою – по клину, не без твоєї, мабуть, допомоги я визначаю, коли підкинути до груби дровець, коли прикрити заслінку, коли вигребти попіл…
До речі, якщо з кочергою проблем не було, то із совочком для попелу ускладнення виникло. Хотів був уже їхати на Куренівку, та передумав і ось чому.
У ящику в коморі, серед залізяччя та іншого мотлоху натрапив я незадовго до того на виріб із бляхи, який викликав на моєму обличчі легку усмішку і приємний спомин. Десь у 90-х роках мій син ходив до гімназії імені Лесі Українки, що на вулиці Лютеранській. І от одного разу він приніс додому виготовлений ним власноручно на уроці праці бляшаний совочок без ручки. «А що, непогано ти його зробив», – сказав я тоді малому, причому говорив це щиро, бо совочок і справді був вправненьким. Не знаю вже, якими манівцями, та потрапив він до будиночку на садовій ділянці. Чому ж, подумав я, не послужити цьому совочкові за призначенням? І заходився майструвати до нього ручку.
Та, як буває, нахлинули спогади. Згадалися шкільні уроки праці, тільки вже давніші, мої. Наш Яків Арсенійович, між іншим, не додумався дати нам таке от результативне завдання. Тобто ми щось там пиляли, стругали, свердлили – а де воно? І все ж, уроки праці були і, як переконує наше нинішнє життя-буття, були вони не зайвими. Інша річ, не вписуються ці уроки, для яких у школах існували спеціальні приміщення – майстерні, до сучасної системи тотальної американізації суспільства, зокрема молоді. Чого навчає молодого українця чи не кожна телепрограма? Навіщо вміти тримати в руках терпуга чи лобзика, якщо можна відгадати в «Полі чудес» кілька літер і отримати гроші або цінну річ? Не пробитися на телестудію? Все, мовляв, там схоплено, скрізь свої? Нічого! Он піду до колишнього гастроному – тепер супермаркету. Хай там що пишуть газети про «одноруких бандитів» – все одно це незрівняно ближче до «Поля чудес», ніж майстерня з лещатами, молотком і терпугом… Молодь орієнтують на розваги, розваги і ще раз розваги. Молодь орієнтують на те, щоб «зірвати грошенят по-легкому», а не заробити їх у поті чола. Можна згадати ще мудру грузинську народну казку про зароблений карбованець (ларі, гривню). За заробленою лептою кинешся і до жерла пічки, а купу «зрублених по-легкому» банкнот, бровою не повівши, віддаси «однорукому бандитові».
Не повірите, по-дитячому зрадів я, прилаштувавши до синового совочка сяку-таку металеву ручку. І який це американізований телепень охрестив цей важливий інструмент мало не символом тоталітарної системи? Дурниці. За таким-от совком, совочком я щиро сумую. Вигребти б ним із нашого життя усю цю отруту-наркоту. Не курили б іще неціловані хлопчики-дівчатка цигарки із першими півнями, а може, бралися б, як я, колоти перед сніданком дрова за прикладом Миколи Святоші.
Фото Володимира Щербини