Щедрим дідусем був Микула Селянинович

День Святого Миколая на Русі відзначався задовго до прийняття християнства. За добу до найдовшої зимової ночі (її присвячували переможному бою Коляди з Карачуном) слов’яни починали будити богиню Ладу.

За уявою наших предків, сонячна діва спала глибоким сном. Щоби сновидіння богині життя і плодючості нагадали їй про її обов’язки, сіверяни, поляни, древляни «підсолоджували» цей сон гостинцями. Дарували їх, звичайно, малим дітям.  Але не передавали із рук у руки, а ніби підкидали. Під подушку, щоби Лада скоріше розплющила очі і подивилася, що там у неї таке. У чобіт – щоб не просто прокинулася, а побажала встати. Під простирадло або рядно, щоби знову не вклалася спати. Іноді гостинці ховали у скирті, яка символізувала дощову хмару. І коли діти ворушили сіно і солому, вони начебто перетворювалися на грозового бога Перуна. Ослабілий за зиму або воскреслий після нечесного двобою із Кощієм, бог-громовержець мав би ще набратися сил.  Перекладання скирти символізувало гру вітру з хмарами.  Що сильніше потрясе,  то більше випаде дощів на ниви. А вугілля неслухняним дітям  було подарунком від Кощія-Карачуна (зла демонічна істота намагалася заморозити сонце і перетворити його в остиглий попіл).  
З часів великого київського князя Володимира Святого це свято знайшло духовного заступника. Чому Святого Миколая? Можливо, тому, що це християнське ім’я належало останньому давньоруському князю із роду Київичів (865 року князь Аскольд спробував увести християнство і за це поплатився життям від варяга-язичника Олега Віщого). А можливо, й тому, що одним з найпопулярніших народних героїв язичницької Русі був Микула Селянинович. Він і поле орав, і землю боронив від ворогів. І носив на своїх плечах торбу, як  вважали наші пращури, були і сіль земна, і усі її дари.
Отже, найдобріший і найпрацьовитіший святий приходить із сивої давнини до дітей над ранок 19 грудня. Але не крадькома і не  через димар, як злодій, а  статечно і шанобливо, як вірний сторож або сільський староста. Ті, хто його бачив, стверджують, що одягненим щедрий дідусь був  у недорогу селянську свитку. На плечах ніс мішок із подарунками. І спирався на великий сучкуватий ціпок. Поряд біжить старий добрий пес. Він попереджає хазяїна про небажані зустрічі. А ще,  як розповідають ті, хто все бачив і знає, собака веде свого хазяїна до теплого доброго вогнища. Туди, де пахне  теплим молоком і свіжовипеченим хлібом. І навмисно обходить ті двори, де кривдять  свійських тварин. Адже  у цей день господар і про них не забував. І догоджаючи братам меншим, розказував дітям народну оповідку – як котик і собака врятували рід людський від голоду і вимолили у Бога хліба хоча б з колосок.