Його пісні розлогі, як степ
Несповідимі шляхи Господні... Так, буває, говоримо про різні життєві ситуації. Певно, і про долю співака, виконавця авторської пісні Едуарда Драча можна було б сказати, згадуючи цей вислів. Наша з ним розмова невипадково відбулася у столичному Будинку літераторів. Від певного часу Едуард Драч цілковито свій у письменницькому домі. Його прийняли до Національної спілки письменників України. Нині, коли знаний виконавець озирається назад на перейдену життєву дорогу, то все ясніше усвідомлює: слово було основою його творчості.
Віражі долі
Могла б скластися задушевно-вишукана розмова – лише про творчість. Однак я майже випадково довідалася про складнощі в нинішньому київському житті Едуарда Драча. Напитуючи його домашній телефон, ви-явила, що одна із зірок найпершої «Червоної рути» фактично не може мешкати вдома. І змушений з дружиною і трьома дітьми буквально поневірятися – ось уже півтора року! – по знайомих та родичах, спасибі, що виручають. До цієї прикрої теми ще повернуся, бо вона й мені не дає спокою. А тим часом – про оті незбагненні шляхи, які провидіння підготувало Едуардові Драчу.
Він народився й виріс у Кривому Розі. Якраз минулого року мені випала нагода побувати там: побачила найдовше місто Європи, значний індустріальний центр України, що постав на місці колишнього козацького поселення. Але в моїй уяві, зізнаюся, тривалий час Кривий Ріг не дуже асоціювався зі здобутками культури, та ще й української. Потім почула про фестивалі джазової музики, які там відбувалися, про талановитих співаків. Зрештою, від Едуарда Драча довідалася, що в 70-ті й 80-ті роки там можна було почути чимало українських народних пісень – вони линули просто з вікон у вихідні дні. Так, українське місто наполегливо русифікували, на місці українських шкіл поставали школи російські – «все для блага народа, все для блага человека». І водночас – наголосив Едуард Драч, – у Кривому Розі в згадані часи було 50 палаців культури і клубів, 16 кінотеатрів, 7 палаців спорту. І чудова, багата матеріальна база для розвитку художньої самодіяльності.
Ось у такому місті і виростав 17 літ майбутній співак. І хоч на сцені він починав ще з юнацького віку і міг би одразу визначитися як виконавець, але доля розпорядилася так, що після закінчення школи пішов навчатися до Дніпропетровського медичного інституту.
– Щиро кажучи, – зізнався пан Едуард, – пішов туди, бо не хотів запропасти до Афганістану.
Зрештою, медична наука була до душі. Та й потягу до пісенної творчості вона не відбила. Потрапив до гурту «Ранок» – і експериментував, поєднуючи начебто непоєднуване: народну пісню й рок. Жанр думи виявився для Едуарда питомо своїм – ніби вродився з відчуттям відповідних інтонацій і медитативного характеру розлогої, як степ, пісні. Але Едуард Драч не відтворює старовину. Він синтезує сучасність і минувшину – в текстах і музичному супроводі.
Після закінчення медінституту та Київської медичної академії післядипломної освіти працював лікарем-невропатологом і психіатром. Але знову-таки провидіння мало свій план. І коли 1989 року на хвилі надзвичайного піднесення емоційно вибухнув у Чернівцях перший фестиваль «Червона рута», Едуард Драч уже там виявив себе зіркою першої величини.
Певний час і чимало сил він таки віддав медицині. Але життя показало: вибір обов’язково рано чи пізно постане. Й Едуард Драч обрав пісню, слово. Він уміє надзвичайно тонко, не «в лоб» передати свої глибокі почування громадянина і особистості саме тому, що задушевність, ліризм, тонкий смак, культура виконання, заснована на традиціях і переосмисленні їх, витворюють особливу гармонію у його солоспівах.
Київські реалії
Усе це красиво звучить, безумовно. Однак творчість Едуарда Драча аж ніяк не є – та й не може бути – тим, що в нас називають шоу-бізнесом. Це ж не «попса», не «кабаччина» з оспівуванням тюремних «понятій». Через те хотілося довідатися у знаного виконавця, як йому працюється: зрештою, родину треба утримувати, як-не-як – троє дітей. І що для співака є Київ: чи відчуває він це місто як свою домівку?
– До Києва спершу час від часу наїжджав, коли був артистом гастрольно-концертного відділу фірми «Кобза», першого
українсько-канадського спільного підприємства, – розповідає пан Едуард. – Тоді на концерти «мотався» з Черкас, де працював лікарем. Згодом мав лікарське стажування аж у Канаді. Після повернення звідти вже цілий місяць мешкав у Києві на Подолі. А було так. Я виступив у Києво-Могилянській академії і попросився пожити в студентському гуртожитку. Мені дозволили. Потім моя київська «епопея» перетворилася на поневіряння по чужих квартирах. Утім, з 1994 року моя трудова книжка в Києві – на різних місцях роботи.
– Отже, понад десять років ви вкладаєте свій внесок у бюджет столиці. І що сталося, чому ваша родина не має де прихилити голову?
– Триває тяганина за комунальну кімнату. Нам із дружиною родичі при розділі спадку подарували кімнату в комуналці на Подолі. Поряд – дев’ятиметрова кімнатка, яка п’ять років пустувала. Для нашої сім’ї з трьома дітьми вона вкрай необхідна. Ми намагалися її відповідно оформити. Коли залишалося чи не останній папірець підписати, до тієї кімнатки вибили двері. Наші речі буквально викинули на вулицю. І це сталося якраз тоді, коли я відвозив дружину в пологовий будинок – чекали на третю дитину. Двірник, яка туди самозаселилася, разом зі своїм співмешканцем тероризує нас і наших дітей. Їх страшно залишити дома. Та й при нас, батьках, можуть зачепити, особливо найменшу доньку. Спокою немає нікому. Ми стомилися викликати міліцію і скаржитися на її бездіяль-
ність. Цих людей бояться і сусіди по комуналці.Через те ми змушені піти по родичах, і ось уже тривалий час домагаємося законного вирішення проблеми.
– Нинішні реалії «рейдерства» і самозахоплень виходять за межі здорового глузду і права. Не збагну, як можна займатися творчістю в цій ситуації? Невже вам ніхто, зокрема Подільська райрада, не може посприяти, тим більше зважаючи і на кількість дітей, і на те, що закон на вашому боці?
– Зібралася така купа паперів, постанов, прохань, депутатських запитів. Про нашу ситуацію писали в газетах, були сюжети на телебаченні. Але досі нічого не вирішено. Іноді хочеться все покинути тут... Але все-таки тримає в Києві не матеріальне, а конкретні наміри, плани, що їх можна втілити тільки з конкретними людьми. Для мене важливе і мистецьке середовище столиці.
– Іноді здається, що ніхто в цьому мистецькому середовищі не зацікавлений... І все-таки, як вам вдається творити гармонію в час, такий далекий від благісної рівноваги?
– Мене завжди цікавила – і як медика також – психологія творчості. Я обкладався відповідною літературою, та зрозумів одне. Творчий процес залишається «чорним ящиком», таємницею. Знаю на практиці: те, що ти «споживаєш», визначає те, що буде «на виході». Універсальний творчий інструмент будь-якої творчої людини – це смак. А смак відточується від «споживання» найкращих зразків у різних жанрах. Коли слухаєш класичну музику – треба слухати найкращу. Слухаєш джаз – також найкращий. Рок або фолк – те саме. Автентичний фольклор теж має бути справді першоджерельним, хоч би які виконавці-наслідувачі його відтворювали. Має бути психогігієна духовного споживання. Через те я намагаюся не слухати «попсу». Так само і з образотворчим мистецтвом. Те, що вбереш у себе, не змарнується. Воно нагромаджується, живе своїм життям у тобі, і в якийсь момент народиться переосмисленим і оригінальним.
– Найпримітивніше, але найактуальніше завжди запитання: над чим нині працюєте?
– Готую три альбоми різного плану. А це, як розумієте, відповідні тексти і музика. Один альбом має бути кобзарським, другий – авторські пісні, третій, можливо, сплав народного й авторського. Ці альбоми виходитимуть у трьох різних місцях. Уже три звукозаписуючі фірми зацікавилися проектом. Подивимося... Пісні мають писатися, диски мають продаватися, концерти мають відбуватися... Тоді відчуваєш сенс життя.
– А як нині з концертами?
– У принципі, не скаржуся. Як гість брав участь у міжнародному фестивалі авторської пісні у Балаклаві. Виступав на фестивалі у Гуляй-полі.
– Бажаю залагодити нагальні житейські проблеми. Аби ніщо не заважало зосередитися для творчості.