Чим «готелька» ліпша за «хрущовку»?

Нічим. Навіть набагато гірша. Бо у будинках першої індустріальної забудови, названих у народі «хрущовками», на поверсі чотири квартири, а в парадному – 20.

У моєму ж будинку готельного типу, не набагато молодшому за «хрущовку» (1972 року забудови), на одному поверсі аж 13 квартир, а в одному під’їзді – 117. Будинки-малосімейки призначалися для самотніх людей, котрі, покохавши, під марш Мендельсона мали вирушити до власного комфортабельнішого житла. При комунізмі. Але він (комунізм) нині існує для обраних – тих, хто встиг правдами і неправдами розбагатіти, а тепер диктує решті, як їм жити, що їсти й чим дихати.
З диханням у нашому будинку на вулиці Рокосовського, 7, чималі проблеми. Двір глухий – якийсь розумник-архітектор додумався спорудити сусідній будинок по вулиці Кондратюка впритул до нашого, тож якщо днів зо три не вивозять сміття (а на свята, як от на День Києва, й чотири), то його за відсутності протягів наповнюють такі аромати, що не те що прогулятися чи під крислатою вербою в затінку посидіти, а затиснувши носа, треба мерщій тікати додому. Восени та взимку не прогуляєшся через зловісну темряву – єдина підсліпувата лампочка над входом до під’їзду, «одягнена» в абажур і обплетена металевою арматурою (скільки зусиль і нервів моїх пішло, аби за допомогою Оболонської районної адміністрації добитися хоч такого освітлення – і згадати страшно!) освітлює трохи більше квадратного метра. Якщо не перегорить. Забувши, що біля самісінького входу до під’їзду каналізаційний люк закритий величезною бетонною плитою (теж тижнів зо два довелося мені переконувати комунальників, що туди не лише дитина, а й дорослий може впасти), можна боляче вдаритися, а то й перечепитися і впасти.
Торік улітку я довго просила «Київсвітло», куди мене відпровадили з жеку, поставити у дворі на два будинки хоча б один нормальний, високий світильник, але там зажадали 2 тисячі гривень. Влітку, коли розпускається зелень, у дворі ще темніше.
Це ще далеко не всі проблеми нашої (та, певне, й інших) готельки. Майже щотижня по два (а то й чотири разом з вихідними) дні нема гарячої води через аварії у підвалі. Там завжди мокро, смердить, цілий рік плодяться й долітають до мого, четвертого поверху, комарі. Найгірше, коли в причині аварії «Київенерго» та жек звинувачують одне одного, вперто не усуваючи її наслідків. З горем навпіл ці протистояння розв’язує районна адміністрація, щоправда, скаржачись на неслухняних партнерів.
Довжелезні коридори на 13 квартир вичовгані, зі стелі сиплються стара крейда, пилюка й павутиння. Ніхто із сусідів не може пригадати, коли тут востаннє робили хоча б косметичний ремонт. У коридорі темно навіть удень, бо єдине джерело світла – закіптюжене й запилюжене вікно у дверях на пожежні сходи. Мити його небезпечно, як і вікна на сходових клітках, бо вони деінде складаються із шматків і можуть просто порозпадатися. Як тоді зимуватимемо – бозна, бо жодна батарея у під’їзді не працює. Освітлення має той, хто за власні гроші встановив проводку і патрон над власними дверима і вчасно міняє лампочки.
Спроба зробити торік косметичний ремонт панелей на сходових клітках закінчилася конфузом – горе-малярі заляпали фарбою старі фарбу й штукатурку, тепер усе це осипається під ноги товстелезними шматками. І якщо на першому поверсі темно, то, наступивши на такий шматок, можна впасти й добряче покалічитися. Щороку ремонт роблять лише в коридорі першого поверху, аби приховати роз’їдені грибком стіни.
Незрозуміло мені, чому двірники не те що не миють, навіть не підмітають наших коридорів, адже ми сплачуємо за комунальні послуги, як за окремі квартири. Одна з диспетчерок жеку сказала мені на це: «Купляйте собі хвешенебельне жильйо!».  Жеківське начальство і заступник голови райдержадміністрації мотивують відмову у прибиранні якимись неіснуючими (в усякому разі, мені їх не показали) нормативами. Але ж в усіх інших будинках – і в хрущовках, і в хоромах на Оболонських Липках – коридори прибирають! Роздратований моїм запитанням про прибирання коридорів, сановник із Оболонської райдержадміністрації якось кинув роздратовано: «Убирайте своє общежитіє самі!». Але якщо будинок, у якому я мешкаю, гуртожиток, то чому я мушу сплачувати за комунальні послуги нарівні з мешканцями Оболонських Липок? До речі, цікаво, чи включена у житлову площу тамтешньої квартири площа балкона розміром з невеличкий танцмайданчик? Бо до моєї житлоплощі половину балкона якийсь великий розумник зарахував.
Хотілося б, аби мер знав: його обіцянки про чуйне ставлення до заяв громадян з питань тарифів за комунальні послуги виконуються не так, як це декларується. 12 грудня, коли до закінчення блискавичного терміну оцінки комісією, очолюваною паном Анатолієм Голубченком, стану столичного житла й визначення тарифів, залишилося три дні, я понесла заяву з проханням про зарахування мого житла чи то до старого, чи то до недостатньо комфортного, до мерії. Один із десяти міліціонерів послав мене до 417-го кабінету. Заяву там прийняли, але категорично відмовилися дати хоч якесь підтвердження того, що я її здавала, й навіть розписатися в цьому на копії, як це робиться в усіх цивілізованих установах. І навіть образилися за недовіру й  звинуватили мене у безпідставній підозріливості.
Якщо мою заяву проігнорують або надішлють через райдержадміністрацію і жек, котрі в даному разі нічого, на жаль, вирішити не в змозі, формальну відписку, я подам позов до суду, підкріпивши його висновками компетентних експертів про стан будинку, в якому я мешкаю, і про якість надаваних комунальних послуг. Для початку й більшої переконливості провезу їх у ліфті, на який навіть дивитися страшно. Пропрацювавши багато років, я не маю ні можливості, ні бажання відмовляти собі у життєво важливих ліках і необхідних дієтичних продуктах задля оплати неіснуючих комунальних послуг у нашому будинку – за формою барака (через довжелезний коридор), за змістом гуртожитку (через величезне скупчення людей) – дотепно прозваного «бомжатником».