Караван у вушку
«Велике у малому» – так називається постійно діюча виставка мініатюр народного художника Миколи Сядристого, яка віднедавна знайшла собі прописку в Центрі сімейного дозвілля «Дивосвіт» на Оболоні. Тут представлено 15 найновіших його робіт, які досі експонувалися лише за кордоном, а тепер їх можна побачити і в Україні. Микола Сергійович радіє з того, хоча кому-кому, а йому годі скаржитися на відсутність уваги до його творчості, адже своїми мініатюрними шедеврами вже давно встиг здивувати увесь світ. Ними зачаровувалися мільйони глядачів у Європі, Америці, Австралії, Азії. А якби зібрати всі відгуки глядачів, то вийшла б, либонь, не одна книга.
П’ять відсотків життя для шедеврів
Українському лівші, котрий за свої майже 70 років (а саме стільки йому виповниться наступної осені) підковав не лише блоху, нині ніколи спочивати на лаврах. Власне у тій знаменитій комасі, до лапок якої він вчепив дві золоті підкови шістьма цвяхами ще піввіку тому, художник не бачить нічого особливого, геніального. «Це просто примітивна робота, – каже він. – Хіба її можна порівняти з нинішніми? Наприклад, із парусником «Санта Марія» завдовжки 3,85 мм, у якому аж 256 золотих деталей». Дивовижно!
– Ви не втомилися створювати такі мініатюрні композиції, адже це дуже тонка робота? – запитую майстра.
– Нітрохи, адже займався не лише мініатюрами. На них затратив всього п’ять відсотків свого життя. По натурі я максималіст: або чимось займаюся, або не займаюся. Коли над чимось працюю, то забуваю про все на світі і не виходжу з дому доти, доки не закінчу роботу. Свого часу займався підводним спортом – став майстром спорту СРСР, абсолютним чемпіоном України, був членом нашої збірної.
– У такому разі, на що йде 95 відсотків вашого життя?
– На читання книг, архівних документів, зі шкільних років захоплююся світовою поезією (віршами коментую свої роботи). Урівноважую нею головне заняття свого життя – вивчаю технологію захоплення влади і системи обману суспільства в різних ідеологіях, починаючи з 1830-х років: які революції прокотилися Європою, хто був їх ініціаторами, які мали мотивації вожді у натовпі. Маю велике зібрання документів про терор в Україні.
Історії винищення українців (на основі промовистих історичних документів) присвячена виставка Миколи Сядристого «Розгойдані дзвони пам’яті», що демонструється по всій Україні. Українській драмі XX cтоліття – Голодомору – відводять по 300 метрів найкращі виставкові зали Чернігова, Харкова, Дніпропетровська, Криму, Донбасу.
– Я перелопатив 50 метрів книг, якщо поставити їх в торець, – каже Микола Сергійович. – Це буде понад один мільйон сторінок. Щодня прочитую по 3-4 книги, рідкісні документи із кремлівських архівів.
– І до якого висновку приходите?
– Що кожен час має свій міф, свою брехню. Зараз у нас повторюються процеси 20-х років минулого століття: Юля Тимошенко – це Петлюра у жіночому одязі, Тарас Чорновіл – Юрій Коцюбинський, який зрадив свого батька, Олександр Мороз – Винниченко, який упродовж дня спить у двох ліжках: більшовицькому і Центральної Ради, а Віктор Ющенко – це Грушевський, який увесь час прислуховується до Винниченка. Радянська влада не зникала, вона лише перетрансформувалася. Ієрархічна рать, яка вийшла із комуністичних коридорів, якраз зараз прийшла до влади.
Інструмент змітає зі столу, наче пилинки
Микола Сергійович з болем у серці згадує свою рідну Слобожанщину, по якій Голодомор прокотився чорним смерчем – косив усіх селян підряд, не чіпав лиш компартійне керівництво. Наприклад, село Петриківка вимерло вщент. Він також пам’ятає, як у роки Другої світової війни на їхній город упав здоровенний американський літак «Бостон» і підпалив хату, знищив садок. Мама якраз купала семирічного сина і від сильного вибуху ночви з дитиною підстрибнули на лаві і впали на долівку. Після того ще довго сільські діти знаходили на полі, на луках таємниче залізяччя, що розсипалося повсюди. Мотор літака десь і досі на дні тамтешнього болота.
– Я жив серед техніки і квітів, – розповідає про повоєнне дитинство. – Квіти дуже любили баба і мати – сіяли їх під вікнами, на городі. Вони згодом допомагали мені відчувати композиційність. Придивіться до звичайної гілочки – наскільки геніально вона створена: кожен листочок шукає своє місце під сонцем. А ще я вмію відчувати матеріал.
Микола Сядристий закінчив у Харкові художнє училище, а трохи згодом – сільськогосподарський інститут імені Докучаєва. Сім років працював агрономом на Закарпатті. У 60-ті роки була тенденція до вивчення мікросвіту: з’явилися електронні годинники, диктофони, мікрокриміналістика, спеціальності з мікротехнологій.
– Я – відображення цієї тенденції, – каже про себе художник. – Це мій рефлекс, не був би я, то хтось інший. Перша моя мініатюрна спроба – новорічне привітання студентам, яке виконав на волосині.
На кафедрі ботаніки в ін-ституті, у всіх на очах, під мікроскопом він писав полонез Огінського на листку квітки, розміром з рисову зернину. А далі були портрет О.Купріна з текстом його «Гранатового браслета», портрети М.Хрущова, В.Леніна. Нині у доробку майстра – близько ста робіт. Раніше на кожну витрачав рік, тепер – близько місяця, а точніше – 27 днів (це число стало наче магічним у його творчості). Кожна композиція – як шахова партія: різні ходи, задачі. І для них потрібен інший інструмент, також мініатюрний, який він після закінчення роботи змітає долонею зі столу, наче пилинки. Микола Сядристий досконало знає властивості матеріалу, з яким працює, будь-яка обробка його – це цілеспрямоване руйнування. Мають значення у цій справі і аналітичне мислення, і знання принципів малюнка, композиції, пластики.
– Треба бути не просто художником, – наголошує він, – а володіти тілом своїм, виконувати точні рухи, творити між ударами серця, затамувавши подих. Я роблю все з першого разу. У повітрі скрізь – електростатика, особливо це відчутно влітку, тому втрат не уникнути. Найкраще працювати вночі, коли спадає електростатичне напруження.
Золота пора для нього осінь – дощова, волога. Працює цілодобово, не покладаючи рук і виділяючи на сон по кілька годин: відпочине і знову до роботи. «Я лізу на свою вершину, не зупиняючись, – наголошує він. – Поки не зроблю, повільно говорю, повільно думаю, нікуди не поспішаю».
Найменша у світі скрипка
До всіх мініатюр Миколи Сядристого пасує словосполучення «найменший у світі». Якщо комар, на носі якого сидить дівчинка із золотою парасолькою у руці, то завдовжки 6,5 мм, якщо діючий електричний годинник, що складається із 130 деталей, то такий, який вміщується у голівці золотої бабки. Витончений арабський сервіз художник розмістив на крупинці цукру, а караван верблюдів і піраміду з пальмою – у вушці звичайної голки. Золотий макет діючого вітряка, що знаходиться в Інтернаціональному музеї у місті Гіфгорні (Німеччина), складається із 203 деталей, його висота 1,8 міліметра. А стоїть він на половині макової зернини.
Найменша у світі книга, розміром 0,6 кв. мм має 12 сторінок з віршами Тараса Шевченка і малюнками. Її зшито павутинкою, а обкладинку виготовлено із пелюстки безсмертника. Загалом квіти у творчості художника займають особливе місце – він до них повертається знову і знову. Квітуча гілка вмістилася у яблуневому зерняті, розрізаному навпіл, а пишна троянда – у волосині, яка просвердлена по довжині і відполірована зверху та всередині до прозорості. У цю волосину встановлено гілочку троянди, товщина стебла 0,05 мм. І найменша у світі скрипка, довжиною 3,45 мм є у його колекції, і найменша у світі пляшка, заввишки 1,65 мм із золотим логотипом фірми під нею (0,7 мм). Такого макета пивного заводу із 137 частин із золота та платини, розташованого на половинці зернини ячменю, також немає більше ніде у світі. Загалом усі роботи Миколи Сядристого варті Книги рекордів Гіннесса, але він не поспішає подавати свою заявку, його й без того знає увесь світ як неперевершеного майстра. «Я ніколи не був ні членом партії, ні членом Спілки художників, – каже. – У цьому розумінні я ніхто. Я сам собі хазяїн. Одинокий подорожній іде далі від усіх!»
Свої останні роботи Микола Сергійович мав виставити в США, але у зв’язку з неврастенією, викликаною антитерористичною боротьбою, у літаки заборонено брати з собою деякі речі – треба здавати у багаж. Це дуже ризиковано, тому він відмовився їхати до Америки і таким чином його мініатюри з’явилися у «Дивосвіті». Всі від них у захваті.