Відшіптування з нагоди 15-ї річниці українського референдуму
«Перелячище, де ти взявся?..»
Думки – надто оригінальні, непересічні – мають матеріальну основу. Вони ніби літають у повітрі і синхронно приходять до різних людей, нічим і ніяк не пов’язаних між собою.
1 грудня 1991 року. Референдум про незалежність і вибори Президента України. По лінії Руху входжу до складу дільничної комісії на Оболоні і аж ніяк не нарікаю на долю, що цей історичний день мушу провести біля урн і кабін у приміщенні 244-ї середньої школи. Водночас не забуваю, що із січня 91-го працюю у «Вечірньому Києві» і, хоч референдум висвітлюватиму не я один, сподіваюся прилучитися до редакційного хору таким собі штришком-свідченням із однієї «окремо взятої» виборчої дільниці.
Забігаючи наперед, зазначу, що виконав цю програму-мінімум. І була в тому репортажику деталька, яку саме зараз і закортіло мені не тільки згадати, а й дещо розвинути.
Ми підраховували бюлетені, розклавши їх купками за кількістю кандидатів у президенти. Хіба лише шкільному котові, який крутився під ногами, не було зрозуміло, що народ проголосував за незалежність України. Не було сумніву і в тому, що такий самий відсоток – за 90! – і на більшості інших дільниць. А от у тому, хто буде другим президентом України (першим-бо був за часів УНР Михайло Грушевський), ясності не було.
Але не переказуватиму загальновідомі речі – суть, звичайно, не в них. Розбираючи купку з бюлетенями Левка Лук’яненка – не дуже, на жаль, велику, – ми натрапили на досить ваговитий пакет, адресований йому. Порошок із бацилами сибірської виразки? Ні, така «версія» навіть і в голову нікому не прийшла. Міжнародні терористи та їхні «подвиги» ще не були тоді на слуху.
Оскільки до виборів це анонімне послання не мало прямого стосунку, ніхто не заперечував, коли ваш покірний слуга узявся передати його адресатові, а відтак, поклав до свого портфеля. Каюся, не виконав своєї обіцянки й досі. У пакеті виявився зошит, рясно списаний дрібним нерозбірливим почерком. Молитви старослов’янською мовою, тексти замовлянь-вишіптувань на всі випадки життя. Видно було, Левкові Лук’яненку їх передавала дуже немолода людина, найімовірніше, жінка. Навіщо? Для мене це було таємницею тоді, і цей сумнів, власне, й зупинив мене: чи варто турбувати шанованого політика і громадського діяча невідомо для чого?
А варто було!!! Левко Лук’яненко не став тоді президентом. Та, може, саме у призначеному для нього зошиті (розшифрувати б його, чи що!) чоловік, якого свого часу засудили на смерть за українську ідею, знайшов би молитву чи народне замовляння і викачав би задавнений переляк з… України!
Я обмовився на початку про матеріальність думок. Десь у ті ж таки незабутні дні український поет Володимир Кузьмич, який, на превеликий жаль, рано пішов із життя, презентував мені книжечку – антологію поезії, куди ввійшли вірші учасників літературної студії «Мрія» при києво-святошинській районній газеті. Володимирів білий вірш, програмний у його доробку попри свій невеликий обсяг, дав назву усій антології – «Відшіптування». Так, так, та сама думка: Україна слаба, їй пороблено, «перелякано», її конче потрібно відшептати, викачати переляк…
Невідома прихильниця Левка Лук’яненка і поет Володимир Кузьмич, напевне, бачили те, чого ніхто й досі не бачить упритул. До відшіптування вдаються тоді, коли офіційна медицина виявляється безсилою. Скажіть, будь ласка, яку країну, яке суспільство не поставила б на ноги така потужна терапія, як Помаранчева революція? Але щойно жовтогаряче цілюще проміння згасло – і «хвора» знову стала все тим же таки «паралітиком на роздорожжу». Чим ще тебе лікувати, Батьківщино? Яйцем? Свяченим ножем? Йорданською водою?
«Вас 77…»
Переляк, пристріт, навій, підвій, бешиха, самка, ломота, колька, дна, волос, більмо… Це лише те, що спало на думку. В одному з відшіптувань є такі слова: «Вас 77, а я старша вам усім!» Може, це для рими, бо хто ту нечисть рахував. Гадаю, «дияволиць», що терзають, гризуть, трясуть, ламають, крутять, рвуть на шмаття нашу незалежність, не менше. Хочете знати їхні імена? Будь ласка. Політика, культура, церква, засоби масової інформації, спорт, військо, економіка, торгівля, освіта…
Узяти, наприклад, «більмо» ностальгії за СРСР у спорті, зокрема у футболі. Зі мною можуть не погодитись, але незалежність України значною мірою починалася саме з... футболу. Ще в надрах радянської імперії зародилася ідея національного чемпіонату і кубка. Чим, скажімо, Вельс і Шотландія були кращі за УРСР, члена ООН? Та головне не в цьому. За радянських часів футбол був чи не єдиною ареною українського самоствердження, суперництва з Москвою, Росією. «Ти сам собі суперечиш! – перервуть мене на півслові прихильники російсько-української спільної суперліги. – Ми саме й хочемо відродити це суперництво». Але, по-перше, і мої опоненти це не приховують, в основі їхньої «ностальгії» лежить «комерційний інтерес», тобто зиск. По-друге, клубне змагання у футболі між Росією, точніше, Москвою, і Україною, точ-ніше, Києвом, стало, так би мовити, єдиним фронтом не від хорошого життя. Тоді, за умов СРСР і офіційного курсу на злиття націй, суперництва на ниві економіки, науки, культури не було і не могло бути. Який же сенс повертатися до старого, коли нині в тому ж таки спорті можна змагатися з Росією на рівні національних, олімпійських, молодіжних, юнацьких збірних? Ні, все-таки не комерція тут є головною рушійною силою. Усі ці керівники київських і донецьких футбольних «інтернаціоналів» мають на меті одне – розмити, розхитати, нівелювати українську незалежність. Відновимо, мовляв, спільний із Росією футбольний простір. Головне, із чогось почати!..
А чим, як не поробленістю, можна пояснити ситуацію з невизнанням у самій Україні геноциду українського народу 1932/33 року? Абсурд з абсурдів. Адже парламенти десяти держав світу – Грузії, Канади, Польщі, Італії тощо – визнали цей факт. А самі українці (???) із приреченістю поробленого і переляканого бубонять одне: «Під час голоду постраждали не тільки українці, не можна сварити два слов’янських народи…». «Перелячище, де ти взявся?!» З Росії?
Прояви тієї самої трясучки мають місце під час обговорень у Верховній Раді питання визнання чи невизнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Тут уже починається і бешиха, і навій, і самка разом узяті. Рейвах вавилонський. Національні скопці одне перед одним змагаються у відданості СРСР і братському російському народові. Головне ж, як і у випадку з голодомором, голосується як слід. Закон нє прайдьоть!
«Іди собі в болота!..»
В очерета, на ту гору, де верба застояна, у ту криницю, де вода замутнена, у нетрі, у хащі і ще невідь-куди! П’ятнадцять років минуло, як український народ 93-відсотковим голосуванням на референдумі обрав собі шлях в історії. Назавжди відкинувши роль пального в чужих поїздах бистрохідних. Назавжди обтрусивши із себе порох рабства і холуйства. Помаранчева революція, хоч би що там нині плели, засвідчила, що й переляк наш іноді відступає, попускає. Коли ж ми його позбудемося остаточно? Коли заженемо цю задавнену болячку у «вербу застояну» і спалимо як непотріб?