Мадярка, яка вибрала Полтаву
Товариш Ленін врятував від смерті, а Сталін підписав вирок
Едіт Репринцева – художник-архітектор, чиї проекти загоювали рани у зруйнованому стихією Ташкенті. І більшість радянських вітальних листівок намальовано нею – донькою відомого угорського революціонера. Але вона їх малювала по-людськи, без надмірності гвоздик і прапорів. А ще у неї, так само як у її улюбленої поетеси, – Анни Ахматової, дві батьківщини, два сини, дві професії. Вона і заміж виходила двічі. І щоразу за того, кого полюбила як справжня пристрасна угорка – назавжди.
Про свої акварелі Едіт Петрівна розповідати не любить. «Про картини говорять очима», – каже вона. наша бесіда почалася з розповіді про її заміжжя. Едіт Репринцева милується хризантемами і згадує: «Коли мені було п’ятнадцять років, друзі повели мене в будинок піонерів. Здається, там була якась виставка. І от я бачу, як на мене дивиться дуже красивий хлопець. Таких красенів у нашій школі не було. Познайомились – розговорились. Льоня, так звали мого майбутнього чоловіка, каже: «Ти дуже красива, але не зрозумію, якої ти національності? Напевно, ти не полтавчанка». А потім мені розповіла його однокласниця, що Леонід їй сказав по секрету, що любові до Едіт у нього вистачить на все життя (зітхає). Ми одружилися влітку 1937 року... А через чотири місяці прийшли розлучатися. Реєстратор на нас накинувся: «Чому ви, молоді люди, не можете створити родину?!» Льоня потупив очі, він не хотів розлучатися, але офіційно ми мали це зробити, і відповів: «Не зійшлися характерами». А реєстратор і слухати не хоче. Тоді я набралася сміливості: «Моїх батьків заарештували». Чиновник заспокоївся, сів, а потім, уже тихіше, пропонує: «Відречіться, і вам нічого не буде». Але, як я можу відректися від батька (маму потім відпустили, а тата репресували)?! Я свято вірила в його чесність. Потім, у 1956 році, його звільнили. Відновили в цивільних і партійних правах. Але батько дуже сильно захворів. І навіть тепла Полтава йому не допомогла…
– Розкажете, як ви, угорці, потрапили на Полтавщину?
– Ми переїхали туди, коли мені було всього-на-всього три роки. А народилась я в Угорщині 1919 року. Мій батько – Гашпар Петро Гаврилович був справжнім ковалем. І справжнім революціонером. Але революція в Угорщині протрималася півроку. Батька разом із його товаришами засудили до страти. Але народ повстав, і судді пом’якшили вирок – замість смерті довічне ув’язнення. Я бачила цю страшну в’язницю. Чорний будинок з вузькими вікнами на маленькому дунайському острові. Нелюдські умови. Більшість в’язнів хворіли. І спілкуватися з ними не дозволяли. Три роки моя мама оббивала пороги. Жодних результатів.
– І хто вам допоміг?
– Товариш Ленін. Він запропонував угорському уряду обміняти в’язнів на військовополонених. 1922 року нам дозволили переїхати до СРСР. Було дуже холодно. Але нас зігрівало те, що всі ми були разом. Звичайно, мамі пропонували розлучитися і залишитися в Будапешті. Але угорки (гордо випрямилася) люблять раз і назавжди. У Москві нас зустріли привітно. І Ленін запропонував вибирати місце проживання. Батько сильно хворів і попросився туди, де тепліше. Так ми і приїхали до Полтави. Чудове місто! А якось через рік (очі в Едіт Петрівни заблищали від сліз) прибігаю з вулиці і бачу, як мама колише меншого брата і плаче… Каже, по радіо передали, що помер наш дідусь Ленін. Тепер нас усіх уб’ють…
– Едіт Петрівно, поговоримо про вашу творчість. Із чого все почалося?
– Із полтавських вулиць. Я любила ходити по залитому сонячним промінням місту і «переробляти» будинки – прикрашати їх арками й вітражами. Як зараз пам’ятаю, на уроці малювання мій учитель подивився на мої ескізи і запитав: «Ти любиш математику?» Я відмінно навчалася, відповідаю: «Авжеж». «Отже, станеш архітектором». Угадав. Але до цього я встигла стати біохіміком. А малювала все життя.
– Цікаво було б глянути на ваш дипломний проект.
– Він звичайно гарний, навіть був схвалений радою художників, але не такий, як проект мого чоловіка. Картина мого Леоніда красується в Будинку офіцерів. Два роки тому до Києва приїжджали американські місіонери, побачили її і захотіли купити. Пропонували великі гроші. Але вся наша родина – всі мої діти, онуки і правнуки сказали, що картини Репринцевих не продаються. Вони належать Україні. І тим більше ця картина. Вона мені особливо пам’ятна. У травні 1945 року всі святкували Перемогу. А нам прийшла телеграма: «Ваш чоловік пропав безвісти». Таке горе (змахує сльозу). А з’ясувалося, що мого Льоню везли воювати з Японією. І на всіх його однополчан відправили такі самі повідомлення. Чоловік був у районі озера Хасан. Він примудрився все запам’ятати і потім намалювати. Ні, картину ми не продали.
– Мені розповідали, що ви малюєте до 400 акварелей на рік.
– В основному навесні і влітку. Мене добре знають у Ботанічному саду. Обожнюю бузок. Але більшість моїх робіт я пишу на Русанівських садах. Сусіди не замикають хвіртки – знають, що прийду до них за квітами. Люблю і конвалії, і волошки і ромашки. (Авт. – навіть будяки на акварелях Репринцевої – пухнасті і зовсім не колючі). Заради однієї квітки можу виходити цілий день. Важкувато. Живу на четвертому поверсі. А будинок без ліфта. Йду, шукаю і читаю Єсеніна. Його вірші мені дуже допомагають.
– А як же Ахматова?
– З Анною Ахматовою мене поєднав мій сват – Михайло. Він дуже пишався тим, що народився в один день із Пушкіним. А в мій день народження 6 червня – великі поети не народжувались. Було так прикро. А три роки тому, саме на 85-річчя, слухаю радіо і чую «Цього дня народилася поетеса Анна Ахматова». Я сплеснула руками: «Михайле, якщо ти чуєш, Ахматова!» Я сподіваюсь, він мене почув... На радощах випила кави. Усе життя п’ю каву і, бачте, яке в мене відмінне здоров’я! Дістала альманах про Ахматову і довідалася, що у неї, як у мене, – дві батьківщини, дві професії, два міста, якими я живу, – Полтава і Київ. І синів у мене двоє. Тільки з онуками і правнуками математика не парується.
Бесіду перериває телефонний дзвоник. «Одну хвилиночку...» – в очах Едіт Петрівни заіскрилися мелодії чардашу – «Ех, який сьогодні день! Телефонувала онука із Чикаго. Тепер я стала пра-пра-бабцею!»
На пам’ять про зустріч «Вечірка» подарувала художниці ювілейну керамічну медаль. «Це мені? Оце так диво! Мені колись від вашої газети давали круглу медаль з козаком Мамаєм, а на цій я бачу – вершник. А ви знаєте, що для угорця – кінь? Це пісня! Це життя! У мене навіть на аплікації (Авт. – представлено в колекції «Дванадцять місяців») коні – «близнюки»...
Уже прощаючись, Едіт Петрівна сказала, що дуже турбується про те, щоб її роботи залишилися в Україні. Заради цього передала їх Всеукраїнському фонду «Ексклюзив», який започаткував проект «Золота осінь 2006». За словами директора Всеукраїнського творчого об’єднання «Ексклюзив» Любові Моторної, мета цього проекту показати, що справжній талант непідвладний часові. Акварелі Репринцевої можна побачити в столичному Будинку архітектора. Виставка триватиме два тижні. Потім її повезуть у Бровари і Львів. І, звичайно, до Полтави. З якої все і почалося.