Тут є душа, звичайне серце б’ється...

Про розсіяний склероз Людмила Старовойт почула через два місяці після заміжжя – це стосувалося її чоловіка Анатолія. Обоє тоді не уявляли, що їх чекає, хоч лікар і ознайомив із невтішними перспективами невиліковної хвороби. Людина завжди сподівається: що в її випадку – це помилка, що врятує диво або недуга розвиватиметься найповільніше.

Я знаю, як змінилися подальші долі двох подружніх пар, коли на розсіяний склероз захворіли глави родин. З одним, молодим і вродливим, з котрим була щасливою не один рік, дружина розлучилася одразу. Зараз він прикутий до ліжка, за ним доглядає в селі мати. Супутниця другого, молодша за нього на десяток літ, завдяки йому стала киянкою, закінчила інститут, аспірантуру і захистила кандидатську дисертацію. Через кілька років покинула хворого і разом із молодшим сином перебралася до іншого, здорового глави сім’ї. От тільки донечка народилася в них із хворою ніжкою…
Тих двох дружин, які не звалили на плечі біди чоловіків, Людмила Старовойт розуміє. І не осуджує. Вважає, людина вправі розпоряджатися особистим життям на свій розсуд, щоб її ніхто ні до чого не змушував. «Тому я живу так, як хочу, – каже вона. – І знову обрала б Анатолія, якби все повторилося спочатку…» Він занедужав 1992-го, а перестав ходити у березні 1994-го, їхньому синочкові Антону якраз виповнився рік. Вони мешкали в гуртожитку, куди їх поселило Жовтневе РУГУ МВС України в місті Києві (Анатолій Старовойт після армії два роки працював у патрульно-постовій службі, водночас навчаючись у школі міліції, коли спіткав його розсіяний склероз). Як інвалід першої групи потребував окремої кімнати. 1996 року їм трьом надали однокімнатну квартиру на бульварі Лепсе: сказали, що тимчасово, доки підшукають належне житло. Не знайшли й досі. А батькова хвороба прогресує на очах у сина, нині вже тринадцятирічного…

Злякалась: не побачить светрика…

Людмила якось зауважила Антону: «У нас є тато – і це найголовніше. А в якому він стані – іншим знати не обов’язково». І хлопчик про це пам’ятав. Він біг до татового ліжка, тільки-но зіп’явшись на ніжки. Не лише слухати, як тато читає цікаві книжки чи пізніше грати з ним  у шахи, а й приносити йому все необхідне, коли мама на ринку, в магазині  або дуже зайнята на кухні. Людмила завжди спілкувалася з Антоном, як з дорослим. «Він не був у мене дитиною, – з гіркотою зітхає вона. – Мусив розуміти мої труднощі ще змалку і допомагати. Ліжечко на роликах, у якому лежав ще немовлям, ми з чоловіком «катали» усього дві години – у подальшому просто клали синочка на бочок і гладили по спинці. Він засинав одразу і не прокидався до ранку, не капризував. Ніби усвідомив, що нам і так важко».
…Із шести породіль у палаті найпершою побачила під вікном чоловіка Люда: стояв із тюльпанами. Пологи в неї були дуже складними, малого забрали додому Анатолій і її сестра Валя, а вона ще лікувалася. Коли повернулася, чоловік теж вставав до малого вночі, прав пелюшки, спираючись на ціпок, вивозив Антона у колясці на вулицю. Вони все робили разом. Тепер так само турботи мами розділяє Антон: без нього вона не ходить на ринок – син носить сумки. Вдома він пропилососить килими й доріжки, помиє плиту, ванну й туалет, збігає до крамниці, розігріє обід й нагодує тата. Людмила згадує, якою щасливою була на другий день після весілля. Анатолій повернувся з роботи і приніс пайок: посинілу курку, шматок м’яса, консерви. Тоді вона відчула, що поруч – справжній чоловік, який про неї турбується.
Хотілося з таким відчуттям прожити з ним увесь вік. Смакувати супом, який Анатолій варив. Обговорювати усе, що відбулося за день на роботі і у світі... Вона якось по-дитячому злякалася, коли в чоловіка почав падати зір: це ж не побачить барвистого светрика, якого плела для Антона. Та якби ж то було єдиною печаллю… Потім він перестав ходити, але ще якось повзав по дивану, застеляв і прибирав постіль, сам їв – так по 1999 рік. Та хвороба відібрала в нього і цю здатність рухатися. До липня 1997-го щотижня гостювали з дітьми, допомагаючи, чим могли, молодша сестра Людмили з хлопчиками-близнятами, на рік старшими від Антона, і з чоловіком Володимиром, односельцем Анатолія, вони виросли за кілька хат один від одного. Усі були не просто ріднею – справжніми друзями. Але 11 липня Володимира, уповноваженого карного розшуку, не стало – квартирний грабіжник, якого він допитував у кабінеті, хотів утекти прямо через вікно 3-го поверху, і смертельно вдарив Володимира ножем у спину… Це страшне горе пережили дуже важко. Та й воно згуртувало сестер ще більше. Валентина й тепер найнадійніша опора Людмили, виручає її в усьому. Колеги покійного Володимира  щороку поминають його біля могили у рідному селі, не минали двору його батьків (обоє вже в іншому світі), не забувають про Валентину та її синів. Коли давали путівки до моря Андрієві й Олександру, Валя завжди просила і за племінника Антона, ділила й на нього новорічні подарунки. Він же теж син колишнього міліціонера. І Володимир, і Анатолій прослужили в столичній міліції по два роки, один у Шевченківському районі, другий – у Жовтневому. Тільки Володимир загинув при виконанні службового обов’язку одразу, а невблаганний ніж страшної хвороби вбиває Анатолія повільно… Чи хтось згадає у Жовтневому райуправлінні про колишнього товариша по службі? Колись надали молодій сім’ї кімнату в гуртожитку, не відмовили з машиною, як після літа  треба було перевезти Анатолія із села до Києва. От і все. Людмила довго мріяла, аби колеги хоч раз на рік навідувались до Анатолія, зателефонували їй і спитали, як їм живеться, чи не треба чимось допомогти синові, щоб на якесь свято передали малому пакетик солодощів…

Де ж та піґулка рятівна?

У травні Анатолій задихався. Була підозра на пневмонію. Людмила викликала кілька машин «Швидкої допомоги», потім добилася госпіталізації чоловіка до шпиталю МВС. Пневмонія не підтвердилась, у неврологію Анатолія направив той лікар, який колись оголосив Людмилі його діагноз-вирок… Почала розпитувати про необхідні для чоловіка препарати. «У вашому випадку вже нічого не допоможе», – відповів медик. І поцікавився: «Ви справді сподіваєтесь на поліпшення?» «Тому й питаю, що й досі вірю, – промовила Людмила. – Може, якісь піґулки чи уколи раптом зроблять диво…» Лікар подивився на неї, мов на інопланетянку…»
Ще, здається, недавно, повернувшись з роботи, де її шанують і готові завжди піти назустріч, коли виникає якась проблема, Людмила з порога голосно гукала: «Привіт! Я – хто?» Чоловік помилявся, називав її Валюхою (сестра сидить біля його ліжка часто), Ігорем (як і найближча рідня Анатолія, молодший брат нічого не знає про нього вже шість років). Коли ж це саме запитував Антон, жодного разу не сплутав голосу сина ні з чиїм. І Антон єдиний розумів, що намагався сказати тато, коли його мови вже не міг розібрати ніхто. Нині Анатолій, якщо йому не гіршає, чує і розуміє, про що розмовляє син із мамою, але сам мовчить, якщо не стогне. Антонові так хочеться його розвеселити, щоб тато розсміявся, як тоді, коли синок був трирічним і побіг до мами, яка відчиняла двері: «А ми з татом тобі не скажемо, що розлили на доріжку «Кока-колу»…
Уночі Людмила відчуває, коли чоловік лежить із розплющеними очима. Він дихає тоді по-іншому. Встає і приносить йому води, а перевертає його ще й тоді, коли бік затерпає й у неї. Анатолій вже давно їй як старший син. Вона так і каже: «У мене двоє дітей, одному майже 40, а другому – 13… Обоє – частинки мене самої. Я без них – вже не я…»
Колись у їхню сільську школу приїхав з міста фотограф: усі потім обмінювалися знімками. Людмила подарувала свій портрет однокласникові Анатолію Старовойту, підписавши: «Не врода тут – вона не всім дається. Тут є душа, звичайне серце б’ється…» Через рік після закінчення школи Анатолій приїхав на літні канікули з Росії, де вчився на помічника машиніста тепловоза, звідти його на три роки відправили у морські війська до Севастополя. Люда вже потім проаналізувала, що він з’являвся у товаристві, де була вона. І якось їй освідчився: сказав, що вона цікава й незвичайна, згадав її слова на подарованому знімку. Слова ті не відповідають її особистості. Людмила Старовойт –  вродлива. А серце в неї незвичайної мужності й чуйності. У скруті, між чотирьох стін тісної квартирки проживає вона красиве життя – дуже совісне. Поруч із коханим чоловіком, якого не визнає безнадійним. Поруч із красивим, розумним і добрим сином,  котрий вважає її найкращою – бо не кожна жінка гідно витримає таку долю, яка випала їй.