Як Сталін «підхльостував» українців

Чому для українців така болюча тема Голодомору?  Та тому, що почала відкриватися правда. І що більше люди дістають доступ до архівних документів, спілкуються з живими свідками, котрі дивом вціліли під час терору голодом,  то  більш виразно проступає  диявольський задум кремлівських узурпаторів  поставити на коліна, залякати, зробити покірними, а якщо не вдасться, – то й винищити  мільйони душ українців.

І якщо нині факт голодомору стає все важче заперечувати, то деякі апологети комуністичної ідеї, а то й цілком сучасні  послідовники імперських мислителів  пробують використати  чи не останній свій аргумент, мовляв, голод був не тільки в Україні, а й у Казахстані,  у Поволжі. А найголовніше їхнє твердження, – що це не був геноцид за етнічною ознакою.
За контраргументами звертаємося до істориків. Станіслав Кульчицький зокрема каже: «Кремль тривожила державна організація, яка розмовляла українською мовою, мала великі конституційні права і була розташована на кордоні з Європою. У випадку, якщо справи підуть гірше, як казав Сталін, розуміючи справи в центрі, Україна могла відпасти від цього центру. Саме через це превентивний терор був скерований на Україну».
  Нагадаємо деякі історичні подробиці. У  січні 1933 року Сталін  вдарив по українському селянину тим, що забрав всі наявні запаси продовольства і створив неможливі умови для фізичного існування. Потім з інтервалом в 1-2 тижні він почав годувати колгоспників, якщо вони брали участь у весняній посівній кампанії. Отже, з одного боку, терор голодом був спрямований на ліквідацію повстанського потенціалу українського селянства, а з другого боку – на змушування їх добросовісно працювати в колгоспах.  Мова йде не про те, що Сталін винищував українців через те, що вони – українці,  йдеться  про те, що він вирішував два поточних завдання, пов’язаних з будівництвом соціально-економічного ладу, в якому зовсім не були зацікавлені  українські селяни. Таку політику Сталін називав «підхльостуванням». 1933 року забирали не тільки зерно, а все продовольство. Коли держава почала  підгодовувати селян, то годувала далеко не всіх, і це зайвий раз підкреслює суть політики Кремля як політики геноциду. Пухлих від голоду селян не пускали за межі кордонів  радянської України і навіть у  міста, де з 1932 року  була вільна торгівля хлібом. Звичайно,  українці потерпіли найбільше, тому що вони становили понад  80 відсотків населення країни.
2001 року в Україні вийшла книга «Командири великого голоду», яка є збіркою матеріалів надзвичайних хлібозаготівельних комісій в УРСР і на Кубані. Все діловодство цих комісій, долучаючи протоколи виступів Кагановича в тих місцях, де він побував, у цій книзі надруковане. Є багато книг, де розповідається про жахи голоду, про канібалізм, але в цій книзі відображено абсолютно спокійні й дуже добре побудовані організаційно дії вищого компартійного керівництва, що  справляє ще більший жах.
 Є ще кілька принципових моментів: як бути з місцевими співавторами Голодомору і чи варто нині  Росії  виставляти якийсь рахунок за геноцид? Доктор Кульчицький висловив  свій погляд: « Радянський союз був побудований як дуже централізована держава тоталітарного типу. Ми маємо безліч документів, які свідчать про відчай місцевих керівників, починаючи від Станіслава Косіора, але вся політична система змушувала його підпорядковуватися вимогам центру і виконувати найбільш жахливі завдання». Щодо другого моменту, то історик  не вважає за доцільне  апелювати до Росії, бо більшовицький загальносоюзний центр – це дещо інше, аніж сучасна Росія.
 Саме тут я не була б упевнена на всі сто відсотків. Адже, цитуючи дослідника, стає зрозуміло, що  «Росія хоче мати історію Радянського союзу в її виграшних аспектах… Чорні плями радянської історії, ясна річ, вона хоче або приховати, або взагалі не реагувати на них. Але тут може бути таке, що ми зможемо довести абсолютно очевидні речі всьому світовому співтовариству, і тоді тиск громадської думки всього світу може визначити позицію російської влади».
Хотілось би, щоб до цих слів історика дослухалися не тільки політики, а всі ми, в Україні сущі. Треба, щоб про голод 1933 року ми згадували не раз на рік, коли надходить День пам’яті жертв Голодомору, а постійно. Це має велике значення для формування в нашій країні української політичної нації і громадянського суспільства. Ці процеси не можна створювати – вони розвиваються об’єктивно, але на них можна впливати продуманою політикою висвітлення нашого трагедійного минулого. Не варто підходити нам до власної історії з бромом, як казав Володимир Винниченко. Нам її треба пережити, зберегти в своєму серці, і тоді ми відчуємо себе єдиною нацією. Всі ми – українці, молдавани, євреї, болгари, і всі, хто живе тепер у нас в Україні.