«Мене ловили 62 рази…»

Зграйки маленьких волоцюг із настанням холодів окуповують центральний залізничний вокзал столиці. Саме сюди раз на тиждень навідуються працівники міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, де разом із працівниками транспортної міліції проводять спільні рейди з виявлення безпритульних дітей. Учасниками такого рейду стали і ми.

Із привокзального підземелля вигулькнули дві подружки, як з’ясувалося, із Понінків, що на Хмельниччині, 14-річні Галя й Тіна. Перша втекла із дому через те, що старші брати змушували її виконувати усю хатню роботу, а баба хотіла віддати в інтернат.

– Краще житиму на вокзалі, ніж у казенному інтернаті, який мені нагадує тюрму, – каже Галя.

– І я додому нізащо не повернуся, – додає Тіна. – Спершу втікала до батька у Мирополь, але я йому не потрібна, як і матері.

– Ви сьогодні щось їли? – запитую.
– Так, мівіну.
– А де на неї гроші берете?
– Пацани шкуляють. Ну, жебракують.
Тіна знайшла собі тут кавалера – Андрія із Бердичева. Щоправда, одягнений він акуратно, наче щойно вийшов із дому. Хлопець вподобав волю ще з 8 років, зараз йому – 14.
– Чому ти тікаєш з дому? – запитую його.
– Бо вдома брат-недоумок, наркоман.
– На що ж живеш у Києві?
– Заробляю, – хвацько відповідає. – Щодня маю по 100 – 150 гривень. Я сам себе утримую і дівчині своїй допомагаю.
– Де ж такі гроші платять? 
– На ринку працюю вантажником, буває, цибулю перебираю.
– А у притулку не хочеш перезимувати?
– Ґрати на вікнах притулку нагадують тюрму. Все одно втечу звідти. Мене ловили вже 62 рази, та я повертаюся сюди назад. Я потрібен лише самому собі.
Андрій, ровесник Сашка, мандрує по світу з 8 років. Родом він із Тернопільщини, навчається у 9 класі в інтернаті у Почаєві. У столиці заробляє на прожиття тим, що у супермаркетах за 2 гривні (!) розвантажує товар, прибирає. Назбирав 40 гривень на поїзд додому, та друзяки вкрали гроші ще й побили.
А ось 8-річному Богданкові не потрібні гроші на квиток, він мешкає у київській квартирі на вулиці Дегтярівській. Втік із дому кілька днів тому, коли ще тепло було, тому й куртки не прихопив з собою. Ночує на лаві на вокзалі, а коли зголодніє, жебракує.
– І багато заробляєш? – запитую.
– Коли як, буває, що дадуть 10 чи 20 гривень. Купую молоко, булочку, – говорить, а весь очима прикипів до мого диктофона: – А що це таке? – цікавиться.
– Диктофон. Ось виростеш, закінчиш школу і, може, теж станеш журналістом.
– Ні, – усміхається ясними очима. – Я хочу бути військовим льотчиком, мені навіть сниться, що я літаю.
Не знаю, що насниться Богданові і його друзям наступної ночі, адже проведуть вони її не на холодній лаві чи у теплотрасі, а в теплій постелі дитячого притулку. Тільки чи надовго вони там затримаються?