Столиця у сільських зіницях
Коли б не поверталися додому після першої зустрічі з мегаполісом сільські жителі, їхніх вражень, особливо дитячих, не спрогнозуєш і не передбачиш. В жодному дзеркалі не постане мільйонне місто таким несподіваним і неповторним, як у їхніх очах і душах…
Як ганьбили Москву
Мешканку села Головурова Лідію Михайлівну Кубрак з Бориспільського району на Київщині відрядили до Москви півстоліття тому як і героїню знаменитого художнього фільму «Свинарка і пастух» – на Виставку досягнень народного господарства. Двадцятип’ятилітня селянка з одинадцятирічним стажем ланкової з’явилася у престольній «придженджуреною»: у міській шовковій сорочці з мереживом, платті і в черевиках на високих підборах – гроші на обновки виділив перед поїздкою колгосп. Споглядати на ВДНГ «дивину» сільських буднів – племінних корів, високосортні зернові та все інше – набридло швидко. І дівчата якось утекли уп’ятьох помандрувати Москвою. Одразу подалися на Красну площу. Обійшовши там величезний універмаг, де самих лише продавців дві тисячі, мусили роззутися. Бо водянки на ногах роз’ятрилися до крові. Отак, босоніж, із новими черевиками в руках, збиралися перейти широчезну вулицю, де машини у шістьох бескінечних рядах притиснуті одна до одної так щільно, немов непрорвані зелені стеблини на буряковому полі. Авто завмирали і рухалися за помахом смугастої палички та пронизливим «сюрр-р-р» міліцейського свистка. Страж порядку так само підкликав до себе і босих дівчат.
«Какой області?» – суворо спитав їх. «Київської…» «Я й предугадував. Ви вніманіє взялі, скоко тут у нас іностранців? Ви ж позорітє нашу страну..» Той давній діалог Лідія Михайлівна переказувала мені так жваво й інтонаційно, ніби відбувся він учора. Пообіцявши міліціонерові, що більше не ганьбитимуть столицю перед іноземцями, дівчата знову звільнилися від взуванки, одійшовши метрів за двадцять.
Водянки на ногах просто пропікали болем. Пообідати вирішили в їдальні – захотілося чогось вареного. Оселедці, ковбаси та усілякі «пундики» за колгоспні «добові» вже набридли. Але у мисках, де плавали у воді капустяні пелюстки, лише побовтали ложками – щі не сприйняли.
За рідною ж першою стравою Ліда так скучила, що, дійшовши з валізою до свого двору, загукала на увесь голос: «Мамо, а борщ є?!» «Ой, Боже, щойно висипала свиням», – забідкалась ненька. Ліда тоді прожогом до сусідки. Там пощастило вже їй – без борщу того разу залишилися свині тітки Насті…
Все ж так «нє потєрялась»
Ніна Борисівна Ігнатенко, бібліотекар Головурівської загальноосвітньої школи, вперше прибула до Києва у чотири роки – зі старшою сестрою Уляною і тіткою Дунькою. Щоб провідати маму в обласній лікарні, де їй зробили операцію. Піднімаючись сходами на потрібний поверх, мала Ніна здивувалася: «Чого це ми ліземо по драбині? Мати що – лежить на горищі?»
Купивши квитки додому, рідні прилаштували Ніну на автовокзалі біля знайомої вчительки, попросивши «подивитися за нашою дитиною». І тітка Дунька повела Уляну показувати автомат із газованою водою. Доки вчителька читала доньці книгу «Три ведмеді» із зеленими палітурками й цікавими малюнками, Ніна встромляла між сторінок і своє личко. А як жінка почала годувати свою дівчинку смаженою рибою, а малу сусідку не почастувала, Ніна зібралася шукати тітку Дуньку й Уляну.
Іде собі по тротуару, а її питають: «Дєвочка, ти потєрялась?» П’ятирічна селянка зрозуміла: її запитують, а от про що – не могла збагнути, бо російської мови не знала. Але відповіла заперечно. От і хлопці на велосипедах поцікавились у Ніни про те ж саме, а вона вимовила «ні» вже крізь сльози. Купивши заплаканій заблукальниці морозиво, чуйні підлітки повели її по мосту до кабіни на високому фундаменті, у якій жінка в міліцейській формі їла з банки вишні. Пригостила й Ніну. І втретє почуло дівча знайоме «ти потєрялась?», одказавши «ні». – «З ким ти приїхала в Київ?» – перейшла міліціонерша на українську мову. – «З Уляною і тіткою Дунькою». – «Де ви були?» – «У мами». – «А де ти живеш?» – «Коло дохторші». – «Біля якої?» – «Коло Цокотухи».
Цокотун – прізвище їхньої сусідки, сільської лікарки Марії Филимонівни.
За хвилину по гучномовцю оголосили «Потєрялась дєвочка чєтирьох лєт, волоси кудрявиє…» Ніна побачила, що до міліцейської кабіни щодуху біжать тітка Дунька з Уляною, і хотіла стрибнути до них прямо з вікна. Слава Богу, їй це не вдалося. А щасливі тітка й сестра, які перед цим збиралися втопитися, бо «без дитини додому не вернуться», повели свою дорогоцінну кучеряву знахідку до автобуса.
Хата на хаті
«Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте…» Мала, мов горошина, дев’ятирічна Валя віталася скоромовкою, але й так «охопити» усіх зустрічних не вдавалося. Дехто їй відповідав, інші тільки здивовано усміхалися. «Валько, ти що, дурна, – озвалася її молода тітка Оля. – Чого це ти з ними здоровкаєшся?» «А ми ж у селі…», – почала пояснювати Валя, яку вчили нікого не обминати поштивістю. Тітка її перебила: «Це ж у селі, там усі знайомі, а тут ні вони тебе не знають, ні ти їх».
Того разу молоко, вершки й сметану у три квартири на Подолі привезли не дід чи баба, як завжди, а тітка Оля. Вона взяла з собою ще й племінницю: щоб купити їй форму. Валю віддали до школи на два роки пізніше від ровесників через малий росточок.
«Добрий день!», – привіталася тітка Оля, переступивши поріг першої квартири. До Валі весело підстрибував песик, а вона ховалася за тіткою. Та господиня помітила її і там: «А хто це до нас приїхав?» – «Валю, чого ти не здоровкаєшся?» – зауважила тітка. «Я ж їх не знаю, і вони мене не знають», – пропищала дівчинка. У всіх трьох квартирах малій надавали бубликів, печива, цукерок, а вона соромилася все це приймати. «Бери, тебе ж пригощають, – напучувала Валю тітка. – Ми ж до цих людей приїхали, до них треба здоровкатися…»
Розпродавши молочні продукти, вже прямували до універмагу. Раптом тітка згадала, що в одній із квартир забула лійку. «Посидь тут, а я збігаю й заберу», – наказала Валі. Племінниця вмостилася біля будинку, і там би тітку й дочекалася. Якби не цигани, якими завжди страхали в селі дітей, щоб ті, граючись, не заходили далеко від двору. Велика галаслива юрба, ґелґочучи своєю незрозумілою мовою, з’явилася з-за рогу. Валя зорієнтувалася швидко: спочатку кинула у глибоку нішу перед підвальним вікном кошики з порожніми глечиками та суліями, а за ними плигнула й сама, у сльозах з переляку. Чула, як повернулася тітка й питала людей, чи не бачили дівчинку з корзинами. Але боялася подати голос, бо ж десь поблизу, гадала, цигани… Тітка пробігла повз вікно якраз у ту мить, як мала схлипнула. «Валько, де ти?» – заозиралася вона. «Тут…», – озвалася із глибини. «Чого ти сюди залізла?» – «Ти ж мене покинула, а прибігли цигани…»
Витягла тітка Оля з ніші і Валю, і кошики: «Що ж нам скаже баба Лексуня, ми ж побили увесь посуд...» І висипала в урну для сміття черепки й склянки. Дорого обійшлася їй забута лійка…
Купили Валі в універмазі фартух і довжелезну форму аж до кісточок – на виріст. «Як приїхали додому, – згадує консьєрж одного зі столичних будинків Валентина Петрівна Сажко, жителька села великої Снітинки Фастівського району, – я її одразу наділа. Та й кажу: «Піду до баби Маньки – хай побачить, якою я буду школяркою». А своїй бабі Лексуні Валя розповіла про столичні дивовижі ще з порогу: «Ой, бабо, там такі у Києві хати…» – «А які ж?» – допитувалася баба Лексуня. «Хата на хаті, хата на хаті», – розтлумачувала внучка про багатоповерхівки.
Таня Бондарець із Черкащини, повернувшись у п’ятирічному віці із київських гостин в село, наказала дідові будувати в сінях ліфт. Галина Миколаєнко з року до п’яти росла у дідуся й бабусі на Закарпатті і час від часу навідувалася до мами в столицю. Її дуже цікавило, як виліз на постамент кінь на площі Богдана Хмельницького, і нервувало, чому так часто зупиняється тролейбус. А коли згодом проходила повз п’ятиповерхові будинки в Іршаві, то щоразу запитувала дідуся чи бабусю: «Це Київ?»