Шанс достукатися до влади
Алла Малієнко, відповідальний секретар Київської спілки журналістів
Нинішня ситуація в колективі «Вечірнього Києва» нагадує мені шкільний клас. Учні почувають себе вільно доти, доки до класу не ввійшов учитель. У журналістській практиці трапляються випадки, коли хочеться навіть колегу потягати за вуха, за носа чи за чуба, але все ж краще з’ясовувати стосунки персонально, а не через ЗМІ. А от як бути в такому випадку? Можливо, така екстремально-гротескна форма – це саме шанс достукатися до влади.
Що ж відбувається насправді з українськими медіа? Місцеву пресу повністю контролюють адміністративні служби. У більшості своїй вона живе в умовах васальної залежності від «губернаторів» та місцевих «грошових мішків» – без реальної конкуренції. При цьому журналістські колективи діють розрізнено, їхній голос майже не чути.
Виходить, даремно попередні покоління журналістів боролися за відміну цензури в будь-якій формі. Бо вона, як пташиний грип, здатна мутувати. А проте, увесь цивілізований світ відмовився від цензури. І головний редактор, і літературний працівник при підготовці матеріалів мають виходити не тільки й не стільки з його інформаційної та й, чого гріха таїти, матеріальної цінності, скільки з позицій моралі, людського сприйняття тих фактів, які він подає, й розуміння, як вони відгукнуться в суспільстві, у душі конкретної людини.
Принаймні такими постулатами керувалися вечірківці в 1970-1975 роках, коли мені випало щастя молодою журналісткою працювати в цій газеті. Я не сумніваюся, що й тоді були «наїзди» з боку міськвиконкому та особливо міськкому Компартії. Але чиновники не вічні, як, до речі, й ідеології, а журналісти завжди робили і роблять газету для киян і про киян. Пригадую славнозвісну рубрику «Добрий вечір». На ріжок місяця, яким її урізноманітнив не менш відомий у столиці прекрасний вечірківський художник Юрій Олександрович Козюренко, тоді міг потрапити будь-який міністр чи чиновник, якого журналісти критикували цілком серйозно аж до звільнення з посади.
Журналістика – це сфера діяльності, в якій люди діляться з іншими інформацією. Це – форма спілкування, де, люди одразу відчувають фальш. Читач чи слухач не сприйме виготовлений журналістом нецікавий продукт. Навіть, якщо той з’їв на газетярських, радійних чи телевізійних хлібах не один пуд солі і вважає себе талановитим.
Будь-яка критика, нехай навіть і не дуже об’єктивна, – корисна. Але саме критика, а не пряме втручання у роботу журналістів і видання. Тому, звичайно, не віриться, що втручання з боку адміністрації допоможуть поліпшити газету. Як свідчить практика, навіть істотні інвестиції сьогодні не збільшують наклад. Я не кажу, що має бути все як у радянські часи – єдиним. Нехай думки з приводу надрукованого не збігаються, нехай точаться дискусії, але цивілізовано й коректно. Бо, власне, мені в житті ще жодного разу не доводилося зустрічати журналіста сповна задоволеного своєю творчістю. Завжди, якщо це справжній професіонал, він невдоволений тим, що встиг написати, відзняти, критично відгукується про власний доробок і прагне до вдосконалення, нових тем і творчих знахідок.
Не секрет і те, що читачів столична газета може привабити лише публікаціями про життя киян і про все, що відбувається в місті, а не в мерії. Бо мешканці столиці і власники кабінетів на Хрещатику, 36 переймаються далеко не однаковими, а часто й навіть не близькими, проблемами і турботами. Тому більшості киян значно цікавіше читати про життя таких, як вони, а не можновладців. Та й у місті, а не лише в КМДА, щодня відбувається так багато різноманітних культурних, суспільних, спортивних, виробничих та інших подій, які людям значно цікавіші, ніж те, де, коли і з ким бував цього дня мер та його заступники й інші чиновники і депутати.
Та й журналіста-професіонала, який залишається сам на сам з білим аркушем паперу чи монітором комп’ютера, ніщо і ніхто не зможе примусити адресувати читачеві пусті слова, а справді важливу правдиву інформацію.