Обличчя правди за етнічною ознакою
Росія не вважає геноцидом «так званий голодомор» в Україні
Міністерство закордонних справ Росії не бачить підстав визнавати голодомор 1932 – 1933 років в Україні геноцидом за етнічною ознакою. Про це йдеться в коментарі департаменту інформації і преси МЗС Росії.
«В українській пресі продовжується обговорення голодомору 1932 – 1933 років. При цьому нерідко висувається теза, що голод того періоду був не просто навмисно спровокований керівництвом СРСР, але й спрямований винятково проти українського народу», – зазначається в коментарі. І далі в тому ж дусі: «Наявні щодо цього архівні матеріали свідчать, що масовий голод початку 30-х років дійсно був багато в чому обумовлений політикою тодішнього керівництва Радянського Союзу. Однак цілком очевидно, що проводилася вона не за національною ознакою», – додається в документі.
А за якою ж? – дозвольте запитати у свою чергу нам. Складається враження, що давно доведені й хрестоматійно відомі факти цілеспрямованого знищення титульної нації в Україні, які офіційно визнані багатьма країнами світу, ніяк не стають об’єктивною реальністю для можновладців у кремлівських кабінетах. Згадаймо ґрунтовні дослідження світлої пам’яті Джеймса Мейса, на які він витратив не один рік свого подвижницького життя і представив на суд світової громади. Ці факти неспростовні, і за них немає прощення ні людського, ні Божого. Адже голодна смерть викошувала переважно цілі українські села, де 99 відсотків населення були етнічними українцями. А якщо взяти до уваги, що сільські родини здебільшого багатодітні… Отож, не треба спотворювати обличчя правди за етнічною ознакою. Це, здається, зрозуміли і набагато дальші сусіди України.
От, скажімо, під час свого недавнього візиту до України генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс в одному зі своїх інтерв’ю наголосив дослівно так: «Мій інтерес до України виник ще у студентські роки, коли я вивчав історію Європи 70-річної давнини – передусім я маю на увазі голодомор, знання про який зародили в мені величезне співчуття до українського народу… З часом це співчуття переросло у глибоку симпатію…»
А додати до цього можна свідчення ще живих свідків про нелюдські муки під час панування «жовтого князя». От, приміром, цими днями у Чернівцях відкрилася виставка «Розгойдані дзвони пам’яті», на якій експонується унікальна книга з рецептами українського голодомору 1932 – 1933 років, завдяки яким під час голоду зумів вижити наш народ. Усі ці рецепти зібрав художник-графік Микола Бондаренко. Присвятив цій святій справі 30 років свого життя, подорожуючи Україною і розпитуючи тих, хто вижив. Його друг, американець Браун Брук, вирішив видати ці рецепти окремим виданням. Майже весь наклад осів, звісно, у США. До України потрапили тільки 100 авторських примірників.
Меню страшних днів голоду в Україні, напевне, не залишить байдужою жодну людину у світі, навіть якщо її національна кухня і передбачає споживання на десерт жучків чи личинок в шоколаді. Бо у 33-му, звичайно ж, шоколаду не було, а комах, черв’яків та ховрахів в Україні зазвичай не споживають. Тоді ж їли кропиву, кульбабу, спориш, жолуді, лопух, лободу… Ще одне яскраве свідчення про страшний час знищення цілого народу – документальний фільм «Жити заборонено».
Однак МЗС Росії вважає, що «усім нам варто більш виважено ставитися до таких складних і болючих питань нашої спільної історії, не допускати їхньої політизації». Та про яку ж політизацію йдеться? Треба сказати відверто: якщо дозволити чужинцям тлумачити достовірні факти своєї історії на кшталт анафеми гетьману Мазепі, то можемо завтра залишитися без свого, хоч і скорботного, але дорогого могилами своїх рідних минулого.
Далі – більше: міністерство РФ нагадує, що «у 2003 році на 58-й сесії Генеральної асамблеї ООН більшість країн – учасниць СНД, у тому числі Україна і Росія, а також багато інших держав ухвалили спільну заяву, в якій висловили глибоке співчуття мільйонам українців, росіян, казахів і представників інших народів, які стали жертвами голоду тих років».
У мене тільки одне запитання – доки нам співчуватимуть? За голодомор. За Воркутлаг. За Соловки. За Сандармох. За Биківню. За Стуса. За Марченка. За Чорнобиль. За Чорновола. За Ґонґадзе. За – ?
Хоча насправді не важко вгадати правильну відповідь. Що більше буде необґрунтованих і упереджених заяв Кремля проти України, то важче розібратися пересічним громадянам в їхній об’єктивності, а ще складніше дати правильну оцінку відповідним діям України на міжнародній арені. От як у цьому разі: потерпіли, мовляв, усі – українці, казахи, росіяни, а Україна плаче більше від усіх...