Чи такі вже «менші» брати?

Господь послав горіх…

Не на відлюдному острові, не у джунглях Амазонки, а біля кінцевої тролейбусної зупинки на Виноградарі спостерігав я ці чудеса тваринного світу.

Вороні, або ж ґаві, десь Господь послав… волоський горіх. За відсутністю ялини всілася віщунка на ліхтарний стовп і замислилася: як би цей горіх з’їсти. У роздумах вона, треба сказати, була недовго. Ґава, як здалося, швидко і звично зробила те, чого їй не варто було робити у стосунках із хитрішою і, на думку байкарів, розумнішою твариною – лисицею, – роззявила дзьоб і… Але хвилиночку! Рудої розбійниці поблизу не було. Ніхто цього великою мірою вже міського птаха не лякав, не ганив. Він сам, без сторонніх спонукань статечно вмостився на ліхтарі і спокійно, але цілеспрямовано кинув горіх на асфальт.
Щоправда, невдало. Горіх не розбився, як, очевидно, очікувала ґава. Тоді вона знову ж таки спокійно, можна сказати, вальяжно злетіла донизу, взяла дзьобом горіх, перелетіла на тротуар і поклала свою здобич у безпечному, на її погляд, місці, де не курсують тролейбуси і маршрутки. Ні люди, які стояли на зупинці, ні транспорт, що безперервно під’їжджав і від’їжджав, здавалося, аж ніяк не впливали на поведінку сірої ворони. Видно було, що вона чекає на слушну нагоду знову злетіти на ліхтар і повторити свою нехитру (а може, як для неї, то й досить хитру?) операцію.

У згадуваній байці лисиця є такою собі підступною спритницею, а ґава – навпаки, телепень телепнем. Щодо хитрощів, то, може, зоологи й мають рацію. А от стосовно інтелекту, кмітливості… Спостереження свідчать про інше.

«Заходь із флангу!..»

А от ще один епізод, який довелося спостерігати на Печерську, на перехресті невеликих вуличок – Арсенальної і Немировича-Данченка.

Звичайний дворовий кіт роздобув якийсь «делікатес» і біля стіни одного з будинків приступив до трапези. Та куди там! Двом сірим воронам здалося, що мурлика чинить не по-товариському. Вони рішуче посунули до кота. Причому, одна ґава йшла на нього прямо, а друга – ну, чим не стратег! – заходила з лівого флангу, явно відрізаючи котові шлях до відступу. Хижак є хижак. Відчуваючи наближення настирливих ворон, кіт різко повертається і загрозливо вишкірюється. Гадаєте, ґави кинулися навтьоки? Так, вони відскочили, але на метр, не більше. А коли гроза мишей і пацюків повернув морду до їжі і заходився її уминати, ворони тут же поновили наступ. Ні страху, ні тим більше паніки не було в їхніх рухах. Птахи відскакували лише настільки, наскільки цього потребувала елементарна безпека.

Так і не дочекався я, чим закінчилося це протистояння. Чи дали ворони котові пообідати, чи все-таки змусили його «поділитися» – важко сказати.

Лишенько з тими граками

Граки – близькі родичі ворон, та на відміну від них – птахи перелітні. Цього року холоди забарилися. Тож і граки, які зібралися було відлітати на південь, затрималися поблизу Києва.

Одного ранку на нашому садовому масиві було незвично шумно. Це зграя граків «окупувала» звільнені від листя яблуні, груші, горіхи, вочевидь, розраховуючи поживитися залишками плодів на деревах, горіхами. Голосно каркаючи, чорна братія здатна була розбудити й ведмедя, якби він спав десь тут у барлозі. Та ведмеді в садах не водяться. Зате сіра ворона – звичайний його мешканець. І не без підстав вважає себе господарем. От сидить одна така «ґаздиня» на старому горіхові і… буквально плаче. Її «висока нота» контрастує з грубим голосінням граків. Невже, думаю, ґава й справді бідкається на долю: мовляв, хто вас, сякі-такі родичі, кликав сюди, до моєї вотчини? Летіть уже, куди зібралися, дайте спокій!

Я й раніше чув од очевидців про ворон, які «скаржаться», «плачуть». Не вірилося. А оце переконався на власні очі.