Як не в двері, то у вікно
Нинішня Верховна Рада не здатна надати російській мові статусу державної. У прихильників такої ідеї немає трьохсот голосів, необхідних для внесення відповідних змін до Конституції. Проте однопартійці Віктора Януковича, одного з підписантів Універсалу національної єдності, настирно прагнуть узаконити так звану регіональну мову.
Йдеться не лише про «парад мовних суверенітетів» на півдні й сході країни півроку тому. У Верховній Раді регіонали зареєстрували з десяток законопроектів, у яких пропонується внести зміни до законів про цивільне, господарське, кримінальне судочинство, про місцеве самоврядування і навіть до Закону «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
У разі ухвалення цих змін у судах на всій території України, в інших державних установах у регіонах із так званою регіональною мовою російська використовуватиметься в офіційному спілкуванні й діловодстві. Нібито на рівні з українською, державною.
А зміни до ратифікаційних документів стосовно хартії передбачають навіть не лише «захист та розвиток» регіональної мови, а й «встановлення більш сприятливих умов її функціонування». Незрозуміло, що має на увазі депутат Верховної Ради від Криму, регіонал Вадим Колесніченко у своєму законопроекті, пропонуючи «більш сприятливі умови» для російської, скажімо, у його рідному Севастополі? Дивною видається його пропозиція запровадити регіональну мову «в межах адміністративно-територіальних одиниць, де рівень її традиційного використання населенням у повсякденному спілкуванні є виправданим». Хто і за якими критеріями й ознаками визначатиме «виправданість рівня» й «традиційність використання»? Якщо брати, приміром, на око, чи то пак – на слух «рівень використання» російської, то складеться враження, що й у Києві, серці держави, слід «узаконювати» регіональну. Коли ж зважати на чисельність представників тієї чи тієї національності у певному регіоні, то лише, схоже, Крим підпадає під такий «рівень» (про «традицію» можна посперечатися, залежно від того, з якого часу вести її відлік). Але ж у Криму російська мова й донині не мала жодних проблем. Чого не скажете про українську.
Депутат скаржиться на «фактичне встановлення мовного цензу», «створення перешкод», «обмеження можливостей реалізації економічних, соціальних та культурних прав осіб, які спілкуються регіональними мовами або мовами меншин» тощо. Певно, натерпівся пан Колесніченко від усієї цієї «українізації» в Криму. Хоч, як на думку багатьох оглядачів, у автономії захисту потребує саме українська мова. Як і в інших регіонах півдня й сходу. Бо тут утисків зазнає не лише мова, а й українська культура й навіть історія.
Мовне питання в Україні – цілком політична проблема, на якій уже 15 років спекулюють різні партії. Насправді ж, як засвідчує соцопитування Донецького інформаційно-аналітичного центру (ДІАЦ), ця проблема хвилює майже 2 відсотків жителів Донбасу. Натомість 60 відсотків респондентів турбує зростання цін, 50% – низькі зарплати й пенсії, високі комунальні тарифи. Словом – більшість стурбована соціальною нестабільністю. На думку більшості опитаних, саме розв’язання цих проблем може об’єднати українське суспільство. Ось де широке поле діяльності для політиків!
Окрім Криму, в інших регіонах українці не є національною меншиною, а мовною – так. На Донеччині, наприклад, 93 відсотки вільно спілкуються російською, а лише 2 – українською. Це щодо «насильницької українізації». Проблеми з російською мовою, як бачимо, не існує. Чого не скажеш про українську, яку як державну мають знати всі. Нині вже насправді чуємо, як молодь у великих містах розмовляє українською. Добре володіючи при цьому російською. Хіба це погано? Гірше буде, якщо ці дві мови урівняють у статусі. Значна частина населення ігноруватиме українську мову, яка втратить практичну значимість. Згадайте СРСР, соціо-культурна політика якого й призвела до нинішньої «двомосності» в Україні – державі, де переважна більшість населення належить до українського етносу.