Дайв-гід сказав: про манту і не мрійте!
«Ітим не менш, – не без гордості зауважила Марина Коценко, комп’ютерний дизайнер однієї з київських видавничих фірм, – на п’ятий день нашого перебування на сафарному боті у Червоному морі поблизу Хургади (Єгипет), під час занурення біля рифу Ельфінстоун, ми побачили її.
Може, хто не знає? Манта – це гігантський скат. Вона не являє жодної небезпеки для людини, живиться морською дрібнотою. Остерігатися манти треба лише так, як на землі остерігаються будь-якої великої тварини – слона або жирафа, наприклад. Звичайно, такої прихильності Фортуни не чекав ніхто. У словах дайв-гіда був-таки сенс. Червоне море кишма кишить різною живністю – рибами, молюсками, плазунами, зокрема й небезпечними, «озброєними» отруйними шипами і зубами, причому отрута у морських тварюк значно токсичніша, ніж у наземних. Трапляються тут і манти, але дуже рідко.
Усі учасники нашого сафарі – так тут напівжартома називають занурення і «полювання» на підводних мешканців з фотоапаратами і відеокамерами – заклацали своєю технікою, але сякий-такий знімок вийшов лише у нас із чоловіком. На жаль, якість його така, що опублікувати в газеті і таким чином задокументувати наш «мисливський» успіх можливості немає».
Але трохи перервімо розповідь цієї ще молодої киянки, яка вже не мислить свого життя без тригодинного перельоту до Хургади і дайв-деку – палуби, з якої пірнають. Те, про що вона розповідає і про що йтиметься далі, є своєрідним спортом, досить уже поширеним, хоч донедавна пересічний українець про нього й гадки не мав. Спортом, треба сказати, аж ніяк не дешевим, хоча, за словами Марини, дайв-тиждень на єгипетському Червоному морі, зважаючи на проживання, харчування, сервіс і все таке, обходиться не дорожче, ніж у Криму. При цьому треба брати до уваги просто-таки фантастичну чистоту і прозорість вод Червоного моря, багатство тутешньої морської фауни, яку Єгипет, попри спортивно-туристичний бум, дбайливо і пильно охороняє.
– Дайвінг-спортом, – продовжує розмову Марина, – можна займатися, не будучи при цьому мільйонером. Разом із перельотами нам обом за тиждень перебування на «сафарі» – а більше тижня, зважаючи на шалене фізичне навантаження (до 5 занурень щодня), звичайна людина просто не витримує – доводиться витрачати близько 2000 доларів США. Багато? Для кого як. Але жодного разу нам не здалося, що це гроші, викинуті на вітер. Це вже не тільки і не стільки спорт, як спосіб життя.
Однак не все так просто. Мільйонер може, звичайно, самотужки придбати все необхідне аквалангічне обладнання і не мати жодних проблем. Звичайні смертні користуються послугами дайвінг-центрів, яких немало на Червоному морі. Але у цих центрах вас ніхто не слухатиме, поки ви не складете відповідні тести та іспити після проходження коротких, але насичених курсів. Чого на них навчають? Дій в екстремальних ситуаціях. Не манта і не акула, а свій же брат-аквалангіст може необережним рухом вибити з вашої маски шланг подання повітря – так званий регулятор. Тож «курсантів» змушують виймати у тренувальних басейнах у себе ж ці регулятори, кидати на дно і знаходити їх самотужки – дуже швидко, бо це питання життя і смерті. «Відчуття при цьому вкрай неприємне!» – ділиться враженнями Марина. Як занурюватись, спливати, оптимально розрахувати запас повітря. Інструктують, зокрема, й щодо коралів, ґорґонарій та інших рифотворчих мешканців Червоного моря.
У зв’язку із цим пригадав одне неординарне творче завдання із студентських років. Поклав викладач гілочку корала на стіл і запропонував нам, студентам, виявити, так би мовити, зліт уяви. От і вигадав я тоді образок про індіанця, шукача перлин, який необережним рухом пошкодив «квітку Кетсалькоатля» – щось на кшталт ґорґонарії – і дуже з цього приводу побивався. Мені мій же твір здався тоді штучним і надуманим. А дарма! Не знаю, як на Карибах, а от у Єгипті до коралів – живих і скам’янілих – ставляться більш ніж трепетно. Вивозити такі «трофеї» за межі країни суворо заборонено. «Мій Ігор (чоловік Марини. – Ред.) останнього разу зачепив під час одного із занурень кораловий кущик і відламав гілочку. Добре, що нікого поряд не було. Дайв-гід у кращому разі зробив би суворе зауваження».
Коли я поцікавився в Марини щодо можливих «сафарних» небезпек, то почув у відповідь те, що мене як журналіста могло й розчарувати. «Востаннє акула нападала на аквалангіста в тамтешніх водах 1985 року, – запевняє Марина. – Цього разу ми мали кілька зустрічей із цими хижаками біля рифів Дедалус, Смол Бразер і Абу Дабаб. Не меншою, ніж манта, удачею можна вважати «спілкування» з хамерхедом – рибою-молотом біля рифу Дедалус. Так, так, тією самою, у череві якої герої Жуля Верна знайшли пляшку з посланням від капітана Гранта. Це досить велика і досить агресивна акула. Наші шляхи із нею перетнулися, але – слава Богу! – на різних горизонтах: нас від морського страховиська відділяла семиметрова товща води. А от ще одну небезпечну акулу – лонгімануса (білоперку) – ми біля рифу Ельфінстоун бачили зблизька і фотографували, скільки і як хотіли. Траплялися нам під час занурень і сірі акули, і скати, і зграя баракуд.
Можу, однак, засвідчити, що небезпечність акул дуже перебільшено. У Червоному морі є куди зловісніші тварі. Узяти хоча б рибу-голкобрюха з отруйними шипами або дуже поширених і теж дуже отруйних крилаток. Ну а риба-спиноріг – триґґер фіш – потребує особливої уваги. Під час свого шлюбного періоду ця також отруйна колючка риє на дні заглибинку і ревно охороняє не тільки саму ямку, а й весь стовп води над нею. Спробуй, потрап до цього стовпа – напад триґґера буде негайним і невідворотним. Дайвер повинен бути готовим до такого розвитку подій і швидко податися вбік. Але спиноріг – це, швидше, виняток. Якщо ту саму крилатку не чіпати, вона навряд чи нападе на вас першою. Ми подовгу милувалися рибами – красенями Червоного моря – наполеоном і ангелом. Цікаво було спостерігати за симпатичною муреною, небезпечність якої – суцільна вигадка. Потрапляли до об’єктива морські черепахи, каракатиці…
А от передбачена програмою сафарі екскурсія на затонулі кораблі – «Намібію» і «Аїду» – біля рифів Біґ Бразерз враження на Марину та її чоловіка майже не справила. «Захід для галочки», – зауважила молода жінка з «морським» ім’ям, яка в буденному житті так багато має справ з технікою, що споглядати її на дні Червоного моря, мабуть, не вважає для себе за потрібне. Та й техніки тієї – обліплені черепашками та придонною рослинністю залізяки…
Відеофільм, продемонстрований Мариною авторові цих рядків, звичайно ж, не йде ні в яке порівняння з оригіналом, тобто тією красою, яку бачили київське подружжя та його колеги по дайвінг-спорту на яву. «Особлива процедура, – пояснює насамкінець Марина Коценко, – опріснення знімальної апаратури у спеціальних посудинах після кожного занурення. Не зробиш цього – солі морської води скоять свою чорну справу. А камери, звісна річ, не дешеві. Головне – вони ще повинні знадобитися. Адже вішати їх на цвяшок, як це роблять ветерани-боксери зі своїми рукавичками, ми ще не збираємося. Звичайно дайвінгом можна вправлятися не лише в територіальних водах Єгипту. І Крим, і навіть затоплені колишні гранітні кар’єри згодяться для цього. І все ж, оці рифи з чужоземними чудернацькими назвами, із кришталево чистою водою, з унікальним барвистим розмаїттям своїх мешканців ваблять нас неймовірно. І повернувшись недавно з Хургади, ми з Ігорем уже мріємо про майбутню вилазку і, можливо, ще одну зустріч із мантою».