«В очі дивляться …»

Таємниці творчості… Загадки людського мислення взагалі… Митець залишає по собі спадщину, ми перебираємо її – хто чистими, а хто – й не дуже – руками і раптом натрапляємо на щось таке, що викликає здивування, іноді просто спантеличує.

Про українського поета-пісняра, автора надпопулярної і надчасової пісні про Київ – Дмитра Луценка, якому виповнилося б 85 років, написано чимало. Нема потреби нині представляти його широкому загалові (хоча, зважаючи на рівень обізнаності і широти кругозору сучасної молоді, може, й варто?) – письменника, як казав Панько Куліш, не Шевченкового штибу, та однак самобутнього і цікавого, щирого і неминущого у своєму надзвичайно тонкому ліризмі. Та й зважмо – творив Дмитро Луценко за часів, відомо яких.

А зачепитися хотілося б ось за що. Чи то по телебаченню, чи то ще десь транслювали щось на кшталт «Що? Де? Коли?», але в українському варіанті. І от пропонувалося вгадати слово у рядку відомої пісні: «В очі дивляться  (…) / Серце в них переллю…». Пам’ятаю, вундеркінди зайшли у глухий кут – сушили, сушили голову, та так і не змогли визначити капосне слово. Отак буває: крутять хіта по радіо мало не щодня, та в окремі слова не вслухаєшся, а якщо й чуєш, то до глибинного їхнього змісту не докопуєшся… Коли ж озвучили відповідь, то настала черга здивуватися і мені. Чому Дмитро Луценко вдався до такого дивного образу – канн. Невже для рими? Чи йому здалося, що ця багаторічна декоративна рослина з великими червоними квітками – дуже вже типовий мешканець знаменитих київських парків, настільки типовий, що його можна поставити в один ряд із «схилами Дніпра», «намистом» вогнів, якими виблискують квартали Подолу, та іншими знаковими символами столиці?

Таку ще запропоную гіпотезу. Легендарна українська поетеса Марина Чурай – постать, ще до кінця не узаконена в літературі. Але зачіпки є. От, скажімо, початок відомої пісні, яку їй приписують і яка давно стала народною. «Засвистали козаченьки…». Та ж не свистіли ніколи українські козаки – не було в них такого звичаю. Первісно рядок мав такий вигляд: «Засвіт встали козаченьки…». Звуковий тромб з чотирьох приголосних – не дивно, що «редактор» на ім’я народ спростив його, довівши при цьому до смислового абсурду. Але цей «тромб» доводить, що перед нами таки літературний твір і що Марина Чурай і є та Маруся, його героїня. Об «канни», такі екзотичні і нетрадиційні для українського образного мислення, ми так само спотикаємося, дивуємося їм, знизуємо плечима. Але ж бачите – є про що говорити, навіть для ерудитів можна харч підкинути. А я думаю ще й таке. Поет, особистість непересічна, так би мовити, не від світу цього, має право на дивацтво, якщо хочете, бжик. От впаяв у свій безсмертний вірш взагалі-то скромну і непретензійну квітку, до того ж чужоземного походження, а ви, нащадки, сушіть голови і ламайте списи, для чого він це зробив. І перетворюється поетів курйоз у таку собі симпатичну родзинку, із ним пов’язану. Гулятиме хтось (або пікетуватиме?) Маріїнським парком біля Верховної Ради гляне на канну і згадає не «коаліцію» чи «опозицію», а чудового митця, його шедевр, наш рідний Київ.