Незапланований репортаж із буцегарні
Попри оптимістичні повідомлення міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, що у день створення Української повстанської армії акції відбулися мирно, було заарештовано близько двохсот демонстрантів різного політичного спрямування. Потрапив за ґрати і ваш власний кореспондент.
Коли я підійшов до мітингувальників на чолі з відомим Кауровим («Православне братство») та почав фотографувати, хтось люто вигукнув з натовпу: «Це Бандера! Він провокатор! Заберіть у нього фотоапарат!» Мене обступили з усіх боків і почали виривати з рук фотоапарат. Комусь удалося відірвати кришку від об’єктива. Нарешті в події втрутилася міліція. Не встиг я подякувати правоохоронним органам за порятунок, як мене кинули в темний, закритий автозак.
– Це вже останній. Місця більше немає, – вигукнув міліціонер.
У машині вже сиділо п’ятеро хлопців та двоє дівчат. Причину затримання нам так і не пояснили. Деякий час протримавши у машині, повезли у невідомому напрямку. «Вивантажили» аж у Святошинському райвідділі міліції. Всім нам приписали у протоколі: «злісна непокора та опір міліції». Цікаво, який такий опір дебелим хлопцям могли чинити тендітні дівчата, одну з яких, як розповідали потім, каурівці з «Православного братства» били іконою по голові. Хлопцям же дісталося від комуністів. Під час нападу вони мали при собі українську символіку.
У райвідділі в нас вилучили усі більш-менш цінні речі. Найбільш ідіотичною виглядала вимога зняти зі штанів ремінь та шнурівки від взуття. Коли я запитав, навіщо, мені відповіли: «Щоб ти не повісився». «Велика честь через вас вішатись», – відповів я.
Далі мене та решту хлопців зачинили у камері – шість кроків у довжину і два в ширину. Біля бетонних стін – дві незастелені дерев’яні лавки. Одне невеличке віконечко з ґратами. На стелі висіла лампа, яка цілодобово випромінювала дратівливе світло. У камері неймовірно смерділо хлоркою.
Міліціонери і надалі відмовлялися щось пояснювати. Нам заборонили зателефонувати додому та повідомити про наше затримання батьків. На всі наші вимоги відповіддю була лише брутальна лайка. Здавалося, я потрапив у радянський концтабір тридцятих років. Згадалися твори Івана Багряного, який писав про ті жахливі часи.
З ранку я нічого не їв. У мене та ще в одного хлопця виявилося кілька канапок, які ми ввечері розділили на всіх. Запивали водою з-під крана в туалеті.
Попри заборону телефонувати додому, родичі все ж якось дізнавалися про наше затримання. Нам почали носити передачі з дому. Як згодом розповідала мати, міліція брехала, що нас годують і тримають в ідеальних умовах.
Наступного дня, у неділю, в камері почали з’являтися нові люди. Когось затримали за пияцтво, когось за дрібну крадіжку, ще когось за бійку.
У камеру набили 14 чоловік. Враховуючи те, що лавок було лише дві, хоч як-небудь спати було неможливо. Навіть сиділи по черзі.
У понеділок усіх затриманих на мітингу вивели з камери, повернули вилучені речі та всадовили в автозак. Я разом з чотирма хлопцями мав сидіти в темному вузькому задньому відсіку машини, де неможливо було навіть поворохнутися.
Коли машина під’їхала до Печерського районного суду, що на вулиці Гайцана, нас щонайменше дві години протримали в машині. Коли моя мати почала вимагати, щоб мене випустили на свободу, міліціянти у вкрай непристойній і агресивній формі почали погрожувати, що доправлять її в психлікарню.
Ось я і в суді. Був готовий до всього. Та мене відпустили. Однак ніхто навіть не вибачився і не пояснив причини мого затримання. Не було й офіційного рішення Печерського суду. Так просто відпустили, начебто нічого й не сталося.
Один затриманий, сидячи в камері, розповідав нібито найулюбленіший жарт міліції:
«Якщо ви не сидите і ніколи не сиділи, це не ваша заслуга, а наша недоробка».