Роки – не старість…
У цій оселі немає місця для старості. І сучасний, модний інтер’єр тут ні до чого. Господарі, ветерани Зінаїда та Василь Болдирєви, просто не хочуть записувати себе до когорти людей похилого віку і капітулювати перед роками. Вони не помічають їх плину, залишаються такими ж молодими душею
і серцем, як багато літ тому. А, між іншим, разом цьому подружжю життя відміряло, небагато немало, аж 173 роки.
Зінаїда Григорівна та Василь Єлисейович у минулому педагоги, мають солідний стаж за плечима, виховали не одне покоління. А вийшовши на пенсію, знайшли собі заняття до душі – творять чудові композиції з природних матеріалів.
Спочатку флористикою стала займатися Зінаїда Григорівна. Вона навіть закінчила курси. Василь Єлисейович вважав це заняття забавою для дорослих, не більше. Але завжди допомагав дружині збирати та засушувати матеріали для робіт – листя, квіти, різні галузки, тополиний пух тощо. І незабаром сам став займатися творчістю. В юності він навіть малював аквареллю, має художній дар. До речі, Зінаїда Болдирєва вже 16 років керує клубом ветеранів «Природа і творчість». Тож їй ніколи ні прислухатися де що болить, ні думати про старість. Треба організовувати виставки, шукати зали для експозицій. Відбуваються вони дуже часто. Не раз бачили роботи флористів з цього клубу в Українському домі, Парламентській бібліотеці тощо. Особливо цікавою була виставка цього літа в Українському домі на воєнну тематику війни.
– На виставку прийшло багато людей. Наша художниця Ніна Мінченко створила цикл картин за піснями повоєнних часів. Її роботи справили велике враження на відвідувачів, особливо тих, хто пережив війну. Люди підходили до картин і мимоволі починали наспівувати «Землянку», «Синий платочек», – розповідає Зінаїда Григорівна.
…Квартира Болдирєвих схожа на художню галерею. Картини усюди – у вітальні, спальні, на кухні. Кожна композиція оригінальна і не схожа одна на одну.
– Перші мої роботи з соломки, – показує Зінаїда Григорівна. – Потім перейшла на квіти, пух, з якого навчилася творити на курсах відомої флористки Катерини Костенко. А ось робота Василя Єлисейовича, – показує на зображення коня з тополиного пуху. – Це його фронтовий кінь…
Дев’яностотрирічний господар стоїть поряд, спираючись на ціпок.
– У 1943 році я воював у Кабардинії. Там був відомий конезавод, де вирощували цінну породу рисаків. Солдати знали, що я з донських козаків. У нас же, на Дону, садовили хлопчика в сідло раніше, ніж він навчився ходити. Тож солдати і подарували мені коня, якого назвали Побєда, – каже Василь Єлисейович. – Він і тепер мені сниться, хоч минуло вже понад шістдесят років…
– Ой, Васю, ти вже зовсім заморочив гостей, – перебиває його дружина.– Ви знаєте, всі наші знайомі називають мого чоловіка «ходяча енциклопедія», бо багато знає і має добру пам’ять. Ходімо на кухню пити чай, – запрошує господиня.
За чаєм Зінаїда Болдирєва розповідає про своє життя.
– На довгому віку було всього. Багато пережила бід і незгод, але більше все ж таки доброго, – каже. – Батько мій Григорій Перехрест до війни працював інженером у Чернігові. А в тридцять сьомому його арештували за український націоналізм. Хтось доніс, що буцімто він співав на вечірках українських пісень. Дуже любив народні пісні, які гарно співала його мама, але сам не мав вокального хисту. До того ж був першим комсомольцем у рідному містечку Золотоноша на Черкащині, – гірко всміхається. – Як прийшли забирати вночі, то заспокоїв маму, що розберуться і відпустять. Але я більше його ніколи не бачила. Потім батька реабілітували.
Зінаїда Григорівна закінчила педучилище й одразу після війни отримала направлення в Львівську область. А час був непростий, у розпалі – протистояння борців за українську незалежність та радянських органів. Тривалий час Зінаїда Григорівна пропрацювала і в Київському інституті легкої промисловості. Викладала російську мову для іноземних студентів.
– У сімдесятих поїхала працювати до Афганістану. Навчала російської мови дітей бідняків. Афганці ставилися до мене шанобливо і називали «Зіна-шураві».
Усе життя віддав педагогіці і Василь Єлисейович, якого колеги називали «другий Макаренко». І недаремно, бо після війни він теж займався дитячою безпритульністю. «Виховував підранків», як каже ветеран.
– Одного разу в дитячій колонії стався бунт. Втихомирити більш як триста молодих та гарячих голів не вдавалося кілька днів. Викликали мене. Було літо, краса навкруг, а в дворі трава вся вкрита пухом. Вихованці колонії заперлись у казармах, попороли матраци та подушки і стали викидати у вікна. Я сів під деревом і… почав читати вірші. Через кілька годин бунтарі затихли, а потім стали читати поезію мені у відповідь – змагалися, хто знає віршів напам’ять більше. Потім запропонував хлопцям піти до річки скупатися і там поговорити. До вечора ми знайшли спільну мову.
У Києві Василь Болдирєв багато років пропрацював директором школи №171. Його ще й досі пам’ятають і учні, і педагоги цієї школи. Багато з них сьогодні послуговуються його методами. Василь Єлисейович був ініціатором кабінетної системи у школі, навіть створив школу для батьків першокласників. Має багато нагород за свою працю. Дивно, що на пенсію цей сповнений енергією та ідеями чоловік пішов «за законом». Тобто, тільки-но виповнилося шістдесят.
– У нашій школі працював прекрасний вчитель Райгородський. Він дружив з дисидентом Віктором Некрасовим. Під час одного з обшуків у нього в квартирі кадебісти знайшли кілька книг письменника. Мене, директора школи, попросили надати характеристику на цього вчителя. Написав правдиву. Мене викликали в органи і наказали переписати. Я, звісно ж, відмовився. Тому й довелося йти на пенсію, – повідав Василь Єлисейович.
Сьогодні він переймається проблемами виховання молоді. Обурюється, що суцільне насильство та розпуста, реклама пива та цигарок на телеекрані роблять чорну справу з вразливими душами дітей.
– Хай би рекламували спорт, здоровий спосіб життя, добрі людські справи. Тоді б і жило нове покоління довго і щасливо. Як ось ми з Зінаїдою…