Ще жить та й жить...
Найгірше, кажуть, розповідати про тих, кого добре знаєш. З Іваном Чумаком, «головним» «Київської правди», знайомий кільканадцять літ. Маю чи не всі книжки його з дарчим написом. Випускник Літературного інституту імені М.Горького в Москві, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені І.Нечуя-Левицького є автором поетичних збірок «Пшеничний місяць», «Материнство землі», «Серед білого світу», «На твоєму березі», «А що таке любов?», «При калиновому світлі», прозових «Слід золотого обозу», «У людей питайтеся», «Літак, індик та черепаха».
Схвальні відгуки про його твори публікували ще Василь Стус та інші відомі поети, передмови до книг робили Борис Олійник, Микола Сом, Михайло Шевченко. А уславлений композитор Олександр Білаш на його вірші створив цикл пісень «Калинова мелодія».
Та хочу розказати про передостанню його збірку «Вогонь у хатньому вікні». Може, хтось поправив би: у батьківському домі. Але… Послухаймо поета. Стоять вони з матір’ю, мов однолітки посріблені. Аж тут сусід, забув, як поета по батькові. А той відповідає: зовіть мене по матері, як завиклося колись. «Бо як батько в сорок першому не вернувся з-під Житомира, з того часу не Володьчиним, а лиш Христиним я ріс...»
Отож так багато в Івана про маму. «Нахваляюсь у мріях – ще мій час і не пробив. Сподіванки сную, мов невидиму пряжу. Мати слуха, та й радить: – Ти краще зроби, а вже зроблене – скаже...»
У невеликій книжці – на 140 сторінок багато лірики й любові.
До діда і баби, яким Царство небесне – «це мої весни». Дядькові й тітці – журливі квіти: «це моє літо». А батькові й мамі, яким рай на дорозі – «це моя осінь». І «що перша любов – не остання /.../ мов загублене скіфське зерно». Про кохану, яка йому судилась, він каже двома рядками: «Хто тобі зорю, як спілу ягоду, щедрісно прихилить до плеча?» Заклик до юні: «Любітеся на цьому білім світі, допоки ще калина молода». Щось прощально-жалібне звучить у вірші без назви: «Останнє слово. Отанній погляд. І жаль – не жаль»… А далі так: «А чи ще й досі росте береза – любові знак?»
Втім, мені більш імпонує Чумакова соціально-громадянська поезія. Ось про сурму, якою бавляться, ніби цяцькою, він каже: «Сурма співає лише у двох випадках: або на відбій, або кличе до бою». Про нас, журналістів: «Ми, як воли, поступливі й уперті – і вихвалять, і вилають на раз... Ми уперед підштовхуєм безсмертних. А смертні – там давно уже без нас...»
Біль відчувається в його вірші «Корінне село», котре, як там не було, ситно чи пісняво, а воно гуло танцями й піснями. А тепер… Зійшли діди, склавши заповіти, а внучат сліди розбрелись по світу.
Просто, але болісно говорить поет про сьогодення: «За водою – вода, і за хмарою – хмара. За бідою – біда, і за карою – кара. Що ж ми, людоньки, робим – погубили святе: де родило – не родить, де цвіло – не цвіте».
Та звучить у настрої поета і бадьора струна. Один із віршів поклав на музику Олександр Білаш – «Домівка»: «Ми з води і роси, із кровини й сльози, від колиски, порога й долівки... Нас у світ понеси, заступи і спаси, в ріднім краї священна домівко».
А вона – ось там, де друзі, котрі ще живі, де явори, що вулицями й досі парубкують, де всі прописані пойменно й породинно, незважаючи на те, що шляхи по світу поводили. Та ваблять спалахи зорі: «Це значить, хлопці, ми ще не старі, якраз для розгалуження поспіли. Заглибилися, коренем взялись. Ще жить та жить. Коли ще нас не стане… Але, якщо по-братньому зійшлись – давайте заспіваєм, як востаннє».
Р.S. Щойно у видавництві «Український письменник» вийшла ще одна книжка (і не остання) Івана Чумака – «Свято любові». Сподіваємось, ми ще про неї розкажемо.
Микола ФЕДОРЕНКО