Винниченко: забута могила у Провансі
«Не маю неправди за собою»
У часописі «Сьогодні», що виходив у німецькому Авґсбургу в № 2 за 1947 рік було вміщено інтерв’ю з Володимиром Винниченком (в Україні вперше надруковано в журналі «Сучасність», № 6, 2000 рік), де він, вважай, підсумовує прожите та зроблене і в «Закутку», і загалом за 27 років еміграції. На початку – слова, адресовані нам, українцям, котрим іще належить збудувати справжню українську державу: «Я сам перед собою і перед майбутнім українським великим колективом (нацією – вільною, самостійною) почуваю себе цілком погодженим з ним. Сам перед собою знаю, що «не маю неправди за собою». Я не маю ніякісінького сумніву, що історія (а вона є дама чесна, об’єктивна) виявить у справжньому вигляді і мене, і моїх противників. Та це буде колись». І оте колись, хоч і спроквола, і повільно, але таки настає для Володимира Винниченка в нинішній Україні. Хоча б у тому, що, приміром, я мав змогу відвідати його могилу в Мужені, надрукувати цей есей, а українській громаді доступні його твори.
А в тодішній Франції Винниченко (після того, як від сталінізму отримав ярлик «старого вовка української контрреволюції» і його твори перестали видавати в Україні та п’єси – ставити в європейських театрах) був просто приречений на ізоляцію. Про причину сам письменник говорить у згадуваному інтерв’ю: «Написано за все перебування в еміграції (27 років) багато речей, які не варто перераховувати. Я мав колись намір видати деякі з них в українських видавництвах на еміграції, але ставлення до мене керівних елементів її унеможливлювало реалізацію цього наміру. Я зробив переклади деяких своїх речей на французьку мову і зробив заходи у французьких видавництвах щодо видання їх. Але на перешкоді стало те саме вороже ставлення отих керівних елементів – вони вживали всяких заходів, щоб не допустити до видання перекладів моїх праць, головним чином виставляючи мене перед видавцями за большевика. (На цій же підставі мене не було допущено ні до Швейцарії на Соціялістичний Конгрес, ні до Америки, і все заходами українців)».
Однак навряд чи це можна вважати єдиною й визначальною причиною того, що майже двадцять років Винниченко неначе у в’язниці перебував, добуваючи на прожиття тяжкою працею на землі. Підступний план Сталіна не знищувати фізично провідника українських визвольних змагань, а унеможливити оприлюднення створеного ним як письменником і маляром, діяв чітко. Можливо, Винниченкові було б легше, якби він опинився не у Франції, яку ми завше звикли пойменовувати поборницею волі й демократії. Справді, там, у Парижі, знайшли притулок Нестор Махно, Симон Петлюра (щоправда, вбитий агентом радянських спецслужб за сприяння тамтешнього відділку Комінтерну), інші українські політики і митці, котрі не догодили радянському режиму. А з другого боку, надто вже прихильною була Франція спершу – до Російської імперії, а згодом – до комуністичної з назвою СРСР. Та й до появи на мапі світу незалежної України на офіційному рівні у Франції поставилися, сказати б, прохолодно. Слава Богу, той лід упродовж п’ятнадцяти років поступово тане, і чи розтане він остаточно, як я вже писав, залежить насамперед від України. Так от, в «Українському історичному журналі», на шостий номер якого за 2000 рік я випадково натрапив у бібліотеці санаторію вже в розпал роботи над цим есеєм, подано перекладну публікацію французького історика Етьєнна Тевнена «Французькі інтелектуали і сталінізм (1935-1975 рр.)», де знаходимо пояснення, чому, все-таки, Винниченко почувався так некомфортно у волелюбній Франції. 1935 року, коли він уже облаштувався в Мужені, у видавництві «Плон» вийшла біографія Сталіна Бориса Суваріна, колись – співзасновника французької компартії (ФКП), видатного діяча Комінтерну, а згодом – виключеного з партії, який звинувачує Сталіна у голодоморі й системі концтаборів. ФКП, звісно ж, оголосила Суваріна запроданцем, але навіть соціалісти і центристсько-ліві сили (вони були союзниками ФКП на виборах 1936 року), поставилися до книжки з недовірою. Далі цитую статтю Тевнена: «Навіть читачі з числа правих не довіряли Суваріну, оскільки той, викриваючи Сталіна, не зрікався соціалістичних переконань». Це, згодьтеся, один із камінців і в город соціаліста Володимира Винниченка.
А далі величезні кошти Комінтерну й впливовість ФКП у французькому суспільстві зробили свою справу: того ж 1935 року вийшла книжка Анрі Барбюса «Сталін: новий світ у постаті однієї людини», де Сталіна зображено таким, як це колись зробив Горький щодо Леніна: доброзичливий, працьовитий, відданий служінню своєму народові й всьому людству. Асоціація «Друзі Радянського Союзу» (про яку окремішну Україну могла тоді у Франції йти мова!) подбала про широке розповсюдження Барбюсового брехливого твору, книжку переклали багатьма мовами, вона стала світовим бестселером. До оспівування сталінського режиму долучилися Ромен Роллан, Луї Арагон, а багатолітній міністр культури Франції, друг Марка Шагала Анре Мальро зробив тоді таку заяву: «У разі війни я створю іноземний легіон і сам у його лавах зі зброєю в руках захищатиму Радянський Союз, оплот свободи». Ті ж із письменників, як от Андре Жід, які говорили правду про СРСР, піддаються осуду і лівими, і правими (до речі, Винниченко листувався з Жідом). Бо багато хто вважав, що Сталіна краще не зачіпати, адже СРСР може стати союзником у ймовірній війні з гітлеризмом.
Далі знову цитую Етьєнна Тевнена: «Наприкінці війни у французьких інтелектуалів і в очах усіх французів СРСР користується ще небувалим престижем. СРСР і Сталін – переможці сталінградської і берлінської битв, критикувати їх для нових французьких «володарів дум» означало проявляти невдячність або співробітничати з розбитим ущент і одіозним фашизмом». Відповідно тоді набирає сили в суспільстві й сателіт КПРС – французька компартія, – що брала активну участь у русі Опору. До слова, із цієї статті французького історика довідуємося про судовий процес 1949 року утікача із СРСР, українця Віктора Кравченка (випустив у США книжку про злочини Сталіна) проти прокомуністичного французького тижневика «Летр франсез», що розгорнув наклепницьку кампанію проти Кравченка. Також про те, що, говорячи про страхітливі факти радянського терору, навіть Жан-Поль Сартр і Сімона де Бовуар ніколи не виявляли жалю. Що ж, як в Україні кажуть – далеко лежало, не дуже боліло…
Чи ж міг тоді утовпитися у французький контекст із своїми публіцистичними творами про долю України Володимир Винниченко? А саме в квітні 1940 року в «Закутку» після укладення пакту Ріббентропа-Молотова він напише статтю «Тайна гітлеро-сталінського союзу», де вже в перших рядках неоднозначно заявлено: «Одна позиція в тому, що СРСР – такий самий ворог демократії, як і гітлерівська Німеччина, що СРСР є друг ворога демократичних держав, отже, з ним треба й поводитися так, як із ворогом». Цілковитий дисонанс із настроями більшості французьких колег Винниченка! А ось іще одне речення: «Сталін пішов на цей союз од страху, од свідомості свого безсилля і нікчемности; це є не рівноправний союзник, а величезний раб, покірний і тремтливий».
Хоч статтю й було перекладено французькою, але її тоді так ніде й не надрукували. Публікацію вперше здійснив за машинописною копією, що зберігається в архіві письменника, Володимир Бурбела в згаданому номері часопису «Сучасність». Як й іншу ніде не надруковану статтю – «Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші», написану в травні 1940-го. Це просто блискуча публікація – і за змістом, і за стилем – про минувшину й тогочасне нерадісне сьогодення «тієї, за яку змагались», тобто України. Тут і про антів-українців, які впродовж п’ятнадцяти сторіч виходили «все дужчими з цих сутичок, українська земля вже прибірала форми організованої, потужної держави», однак «загадкова Експериментаторка (мається на увазі Історія. – О.Б.) наслала кращих зазіхачів: з півночі братів слов’ян-поляків, а з сходу братів слов’ян-руських (Брати, як відомо, на роль Каїна більше надаються)». І про те, що приєднання Західної України стало з боку Гітлера «немовби в нагороду за поміч та на знак припинення змагання за Україну з західноєвропейськими демократіями». Але головна думка твору ось у цих рядках: «поки українське питання не буде як слід вирішене, поки Україна не стане незалежною державою, доти миру на світі не буде. Україна ще гратиме велику роль в долі всіх народів». Прикметно, що підписано статтю так: «Бувший Голова уряду Української Народної Республіки В.Винниченко».
Але не лише статті пише Володимир Винниченко впродовж цього тривалого Муженського періоду. Насамперед – філософсько-соціологічну працю «Конкордизм» з утопічною теорією побудови ідеального й гармонійного суспільства без найманої праці, далі – романи «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Прокажельня» або «Лепрозорій», що уособлює хворобливий образ людства. Нарешті – останній роман «Слово за тобою, Сталіне!», що його Винниченко завершив влітку 1950-го. Також пише низку оповідань «Намисто», працює над історичною епопеєю «Хмельниччина» (колись він мріяв перевершити Генріха Сенкевича). І це за умов напівголодного існування й непосильної праці! Про те своє життя-буття повідає в щоденнику 18 жовтня 1941 року: «Мені б треба: 1) ще раз проредагувати, поповнити, виправити «Конкордизм»; 2) писати «Хмельниччину»; 3) писати «Хроніку українського відродження з доби останніх 50 років»; 4) другий разок «Намиста»; 5) третій разок «Намиста»; 6) майбутній історичний роман з доби дискордизма, з доби найгострішого парадоксизму його. Скільки ж на це часу треба? І скільки сил? Хіба ж я маю право витрачати їх на бешування, копання, длубання в гною?!»
Роки Другої світової війни (1939 – 1945) вважай втрачені для Винниченка-письменника. Не до писання було, коли у щоденнику 24 квітня 1942 року він написав наступне: «Почування голоду, почування голодного смоктання в горлі, в грудях, у животі стає хронічним, постійним станом, навіть зараз же після їжі…» Але надія на щось світле, радісне таки жевріла в серцях літнього подружжя. «Милий старенький «Закуток», точечка на бідній нещасній планеті, де прилипло двоє людських мікробів, прилипло, щоб не знесла їх буря, що гасає круг їх, – напише Винниченко 16 січня 1943 року. – Мікроби тихенько щодня мріють про те, як вони з цієї точечки пересунуться на другу і будуть там здійсняти те, про що тут мріють».
Фашисти пропонували очолити колишньому українському прем’єрові так званий «український уряд», але Винниченко навідріз відмовився, знаючи, як-то кажуть, чим це пахне. Відкине він і лукавий заклик Сталіна у 1945-46 роки до колишніх співвітчизників повертатися на батьківщину. Розалія Яківна це так пояснювала Григорієві Костюку: «Він безмежно тужив за Україною, за українським народом. Без свого народу, без рідного повітря він не міг жити і творити. Але одночасно він, як у 28-му, так і в 45-му році, якимось глибоким інстинктом відчував трагізм і небезпеку такого повернення. І ми не вернулися. Ми тут бідували, як бачите, але там було б щось набагато страшніше».
Промінь радісного світла осяяв «Закуток» лише у квітні 1949 року, коли з’явилася друком у перекладі французькою нова версія Винниченкового роману «Нова заповідь». А вже в травні літературно-артистичне товариство «Клуб де Фобург» провело прилюдне обговорення твору за участю автора. Схвальні відгуки з’явилися в найпрестижнішому на той час тижневику «Ле Нувель Літерер», а французьке Товариство сприяння розвитку мистецтва, науки і літератури (Arts-Sciences-Lettres) нагородило Винниченка почесним дипломом і срібною медаллю. Усе це дало підстави професорові Ількові Борщакові написати у збірнику «Україна», що після Шевченка і Марка Вовчка Винниченко став першим українським письменником, на твір якого з красного письменництва відгукнулася французька громадськість. Згодом «Нова заповідь» вийде в Німеччині й українською, також збірка оповідань «Краса і сила», брошура «Розлад і погодження», підсумкова праця із назвою «Заповіт борцям за визволення»…
Але ж і досі, й досі багато чого з написаного ним у «Закутку» не побачило світ, десь лежить у далекій Америці. Його думки, мрії, сподівання, його епітети, метафори, порівняння, незвичні сюжети, наче живі, волають до нас, просяться в Україну. Адже великий гріх – не виконати волю небіжчика! Щоправда, щось просочується, неначе краплі крізь товстий шар забуття, на сторінки наших часописів і книжок завдяки дослідникам з України. А, може, не перевозять архів з Колумбійського університету лише тому, що наші літератори тоді не матимуть змоги їздити до США?
…О ревуар, до побачення, Мужене! Ти ще не виконав до кінця своєї місії у долі Винниченка й української нації загалом. Адже саме тут більш як півстоліття тому народилася ідея передати спадщину письменника незалежній Україні; тут стільки стежок сходжено нашим видатним українцем; тут, зрештою, знаходиться його могила. Хоч нині і забута, і замовчувана, а то й взагалі незнана, але хай оте полишене кимось із наших блюдечко на надмогильній плиті й висипана мною земля з України вселяють надію…
Олександр БАЛАБКО
Київ–Мілан–Ніцца–Канни–Мужен