Ціна помилки – життя
Усі ми на цьому світі грішні – хтось більше провинив перед Всевишнім, а хтось – менше. Адже ми, люди, здатні не лише творити добрі справи, але й інколи збиватися із праведного шляху, помилятися. Часом наші людські провини такі тяжкі, що складно осягнути розумом, вони вимірюються життям. «Помиляються не тільки люди, – писав поет Василь Симоненко, – помилялися навіть святі». За свої помилки маємо відповідати перед собою, перед Богом, перед ближнім, перед державою. Насправді ж є такі люди з-поміж нас, які завинили перед іншими, але цього не визнають і легко обминають покарання, бо їхню вину складно довести навіть у суді. Мова йде про лікарські помилки, які трапляються скрізь та всюди і мало не щодня. Власне, вони трапляються в усьому світі – у розвинутих країнах понад 10 відсотків пацієнтів потерпають від некомпетентності, непрофесійності і просто байдужості лікарів і це є визнаний їхніми урядами та ВООЗ факт. В Україні ж насправді немає такої достовірної статистики і наше МОЗ, заради вигідної звітності й не більше, подає смішні дані: на одну тисячу пацієнтів із такої причини помирає одна людина. Такого просто не може бути, позаяк, знаючи жалюгідний стан нашої медицини, навіть не вельми обізнаний пересічний громадянин скаже, що це, м’яко кажучи, неправда, окозамилювання.
За смерть – догана
Вочевидь, легше усього стверджувати, що у конкретній інвалідності чи смерті винен конкретний медичний працівник. У даному разі нас обов’язково підтримають близькі, родичі потерпілого. Однак це було б правильно, коли б такі ситуації стали винятком із правил і не повторювалися з дня на день. «Сьогодні потрібно сказати, – наголошує Світлана Мартинюк, президент Асоціації медичних працівників, – що лікарська помилка не є характеристикою певної людини – лікаря, а є продуктом системи, державної політики у сфері охорони здоров’я. Подекуди маємо у ній нормативну базу часів комісаріату. Саме чинне законодавство і спонукає до помилок. А безкарність до добра не приводить».
Те, що наша медицина тримається виключно на ентузіазмі (і хабарах) – наразі ні для кого не секрет. Фінансове забезпечення її, матеріальна база викликають гірку усмішку. Це тільки у нас медичні працівники можуть терпіти непомірні навантаження – обслуговувати не 25 хворих за нормою, а всі 80. Чи спроможне медичне устаткування пропустити за добу таку їхню кількість? Це мало кого цікавить, головне, щоб у звітах поліклінік, лікарень, шпиталів були вражаючі показники і гасло: «Здорова нація – здорова держава». А лікарські помилки за ними легко можна сховати, що й успішно роблять головні лікарі заради позитивної статистики. Не гоже про себе говорити погано, а якщо й трапився якийсь інцидент, то ліпше його замовчати, приховати від громади, щоб не було розголосу, неприємностей. Власне, лікарські помилки породжує система: держава, яка не має механізму притягнення до відповідальності за злочин, а саме так можна назвати ці помилки, робить ведмежу послугу медицині. Закон мірою відповідальності за смерть визнає догану, зняття премії, і фактично лікар-злочинець далі продовжує працювати, поповнюючи сумну статистику. І що характерно, на сайті МОЗ не прочитаєте жодного слова про його відповідальність за такі прорахунки – якість обслуговування пацієнтів його начебто не стосується. Як мають захищати свої права потерпілі? Аби довести помилку лікаря у суді, на це інколи треба потратити не один рік. А скільки здоров’я?.. На допомогу їм приходить Всеукраїнська рада захисту прав та безпеки пацієнтів. Її віце-президент Віктор Сердюк, який стоїть біля витоків громадського руху «Пацієнти за безпеку пацієнтів», наполягає на тому, аби наші громадяни вимагали від держави забезпечення їм прав і свобод, добивалися у кожному конкретному випадку створення компетентної незалежної (!) експериментальної установи, яка могла у суді довести, що лікар таки помилився: неправильно встановив діагноз, неправильно призначив курс лікування тощо. Навіть прокуратура часто не може довести вину винного, адже у медицині існує багато специфічних нюансів, тонкощів. Інколи потерпілі, почуваються так, наче вони воюють із державними вітряками. Саме у таку ситуацію потрапив Дмитро Петрович, який переніс мікроінсульт і довірив своє життя некомпетентним лікарям. Після операції стан чоловіка не поліпшився, а погіршився: він втрачає пам’ять, не може прочитати свою власну книгу з мікробіології. Під час розслідування даного випадку з’ясували, що його лікували емоліном – препаратом, який не зареєстрований в Україні, а, отже, заборонений. Дружина Ольга подала позов до суду, на що суддя заздалегідь їй сказав, що за 20 років своєї практики не пам’ятає, щоб хтось виграв подібну справу і з винних стягнули моральні збитки. А ось батьки чотирирічної Оленки, яка так мріяла нинішнього літа поїхати до моря, досі у жалобі: їхній дівчинці неправильно встановили діагноз і вона 26 днів перебувала в комі, а на 27-й померла. Тут непрофесійність межує із байдужістю, халатністю лікарів, які не могли розпізнати у дівчинки цукровий діабет. Однак у її медичній картці, яку переписали в одну мить, все так, що комар носа не підсуне: всю вину звалили на матір, начебто вона відмовилася від проведення аналізів, госпіталізації і т.ін. Навіть якщо мама подасть позов до суду, вона має мізер шансів виграти цю справу. Людмила Солоп, керівник юридичного відділу Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів навела приклад, коли скривдженим хворим опинився лікар своєї ж лікарні, який раніше побив горшки зі своїм начальством і тепер від того потерпає. Історію хвороби так фальсифікували, що не можна з неї виплутатися без втручання суду. Його скаргу на лікаря розглядає експертна комісія на чолі з головним лікарем цієї ж лікарні. Парадокс! Звісно, що усі кінці такі експерти ховатимуть у воду.
Більше пишуть, ніж лікують
Про яку професійну компетентність лікарів можна говорити, коли немало тих, хто ведуть прийом, лікують, оперують, мають липові дипломи з купленими оцінками, уявіть собі, що ви йдете під ніж хірурга, який усі роки навчання у ВНЗ був двієчником. Нехай Бог боронить! Непрофесійність їхня і в тому, що виписують хворому ті ліки, які йому порадив менеджер фармацевтичної фірми, мовляв, ось тобі блокнот, ручка, календар, а ти рекомендуй нашу продукцію своїм пацієнтам. Завтра заохотять слухняного лікаря халатом чи статоскопом, і він служитиме фірмі, бо йому все одно, що приписати хворому: дешеві вітчизняні піґулки чи такі ж, але значно дорожчі аналоги зарубіжного виробництва. Його ніхто не контролює.
– Уся біда від того, що у нас відсутній менеджмент у особі держави, – каже Юрій Нерубай, лікар за освітою, який мав велику медичну практику в США, а нині є директором Інституту глобальної економіки та енергетичної стратегії. – І від непрофесіоналізму спеціалістів, які бояться проконсультуватися з того чи того питання з колегою, скликати при потребі консіліум лікарів і запросити на нього професорів, світил у медицині. Інколи назначають одні ліки, а лікують зовсім іншими, начебто аналогом. А якась Марія Петрівна, котра вважає себе лікарем зі стажем, не зважає на прохання пацієнта замінити їх, бо вона усе життя так лікує. Загалом, у наших лікарнях більше пишуть, ніж лікують, хворі самі себе обслуговують: забирають у чергової медсестри на посту жменю піґулок і п’ють коли по одній, коли усі підряд.
Пан Юрій переконаний у тому, що в усіх пацієнтів хороші вени, а ось знайти їх не можуть чи проколюють наскрізь нездари медсестри. У США за неправильно зроблену ін’єкцію і синяки від неї лікар має сплатити пацієнту компенсацію 750 доларів. У нас же в найкращому випадку порадять покласти компрес на синюшні місця від уколів.
Складно говорити про здоров’я нації, коли загалом хворе усе наше суспільство, а у МОЗ – хронічне захворювання: відсутність відповідальності за те, хто і як нас лікують. Утім усі ми ходимо під Богом і не виключено, що сьогодні-завтра опиняться у ролі пацієнтів ті ж самі міністерські чиновники. Вочевидь, їх лікуватимуть особливі лікарі, але й ті можуть помилятися. Лікарі від Бога – на вагу золота. На жаль, таких нині небагато і тенденції до їхнього збільшення не простежуємо.