У Києві не один страшний яр

Недавнє вшанування пам’яті жертв трагедії у Бабиному Яру збурило й мої гіркі спогади про воєнне лихоліття. Чотирирічною киянкою і я могла б потрапити на ту «фабрику смерті». Мене, чорняву, окупанти прийняли за дитя з єврейської родини. Мама врятувала: вчасно показала документи.

Мабуть, мало хто знає, що масове знищення людей в Києві почалося на два дні раніше. І не в Бабиному Яру, а на території психіатричної лікарні імені Павлова. Хворих навіть не розстрілювали. Отруювали вихлопними газами в машинах-«душегубках».

У Павлівці працювали всі дорослі з нашої родини (до пенсії працювала і я). У шостому відділенні (а їх було 18) виявився запроданець, який видав фашистам усіх євреїв, які працювали в лікарні. Їх теж розстріляли в яру, не в Бабиному, а неподалік Павлівки. Поряд із Кирилівською церквою зберігся будиночок, куди скидали трупи.

Ми до приходу німців жили у двоповерховому бараці. 17 сімей. Його німці забрали для своїх потреб, а мешканців вигнали на вулицю. Не дозволили нічого із собою взяти. Ми голодні й напіводягнені пішли до Боярки, де жили родичі. Запам’яталося, що коли проїжджав німецький потяг, то ми кричали воякам на платформах «Пане, батон!» Дехто кидав нам шматочки хліба.

Ада ІЩЕНКО