Аура мудрості

Завжди з трепетом ставилася до бібліотек. Найпершими в моєму житті була дитяча, шкільна і так звана «заводська» у рідному селищі. Звичайно, була записана одразу в усіх трьох і справді встигала читати книжки, які брала там. Особливими людьми, мало не з німбами, були для мене бібліотекарки – напівнебесні істоти, причетні до  царства книг...

Заздрила, що вони майже весь час  перебувають у тому царстві – і собі хотілося такої, як думалося, щасливої долі. Тоді, в дитинстві та юності, не мислила категоріями прагматичними: про малу зарплатню, небезпечний книжковий пил... Бачила тільки розумні очі жінок, їхні спокійні рухи, коли подавали книжку чи записували її до формуляра. Як уміли вони зацікавити! Які добрі слова знаходили для тих, хто прагнув читати і хто... не любив.

Після тих трьох бібліотек були читальні зали студентської бібліотеки Київського університету, Національної  імені  Володимира Вернадського, найпередовішої в Україні за втіленими технологіями Києво-Могилянки. Скрізь – ясні обличчя бібліотекарів (а це переважно жінки): бо хто постійно спілкується  з книжкою, не може бути похмурим і тьмяним. Час плине. З’являються цифрові бібліотеки. Мабуть, скоро й до нас прийде технологія, яка існує в Британській бібліотеці. Сторінки рідкісних книг можна гортати в... комп’ютері. Все більше книжок можна читати в Інтернеті. Але для мене залишається  дорогим і незамінним старий, «допотопний» спосіб: прийти туди, де тиша бібліотечна, де тільки шурхіт сторінок і аура мудрості.