«Піпототаль» міг злізти з нашого горища

Кого не вистачало на головній столичній вулиці увечері першого квітня, то це – черепах… Адже подолати Хрещатик від Бессарабки до майдану Незалежності (мабуть відстань не довша як кілометр) того дня вдалося аж за дві з половиною години… Треба дуже постаратися, щоб у когось це вийшло ще повільніше… Однак прогулювались Хрещатиком першого квітня з 20.00 до 22.30 все-таки не неквапливі тваринки, а люди.

Кого ж із людей, котрі густо заповнили Хрещатик саме того часу, привели журналісти (своїми повідомленнями у ЗМІ напередодні), а хто опинився там випадково, я не з’ясовувала. Проте останні «викривали» себе вигуками: «Що це таке?», «Хто вони?» «Яка дивна вистава!» «А в чому сенс?» І я навіть позаздрила: нічого не відаючи про французький вуличний театр «Піпототаль», незвичне видовище вони сприймали ще загадковіше. Дивний караван мандрівників, що рухався Хрещатиком на велосипедних винаходах Філіпа Жеффруа – засновника й художнього керівника «Піпототаля», просто заворожував.

Один візник натягував віжки упряжі, де замість коня була не просто жінка, а жінка, що змахувала дерев’яними крильми десь за три метри над тротуаром. З удвічі вищої верхівки щогли «корабля» «морський лев» оглядав увесь натовп і будинки довкруж. Транспортом із патефонною мушлею попереду водій керував, помішуючи кашу в каструлі і смачно куштуючи її з ополоника. Крихітне авто, каркас якого обплетений, немов кошик, вмістило чималенький багаж – старі валізи, капелюхи. А ще ж різноманітні колеса, осідлані акробатами. Велосипедний віз із справжніми музиками, які видобували з акордеона, гітар, кларнета й барабана такі мелодії, що ноги самі підтанцьовували.

Згідно із сценарієм, французи встигли всістися за стіл і повечеряти, згодом випити чарчину за чиєсь здоров’я і щось поремонтувати. І все це так невимушено, із мімічними діалогами з глядачами, які бігли за караваном, немов діти за циганським табором, і я серед них. Роздивилася чудернацьку велосипедну техніку і все, що «приліпилося» до неї: сулії у футлярах із лози, іржавий гасовий ліхтар, з яким, пам’ятаю, в нашому селі навідувалися ввечері у хлів до худоби, драна рибальська сіть, древні дерев’яні сундуки… Господи, та хіба ж це не з прабабусиного горища в українському селі? Але чому це видовище вигадали не ми, а французи? Де умовність дитячої гри на кшталт – «назвемо це кораблем і він таки відчалить» – переплелася із складними конструкторськими розрахунками, щоб транспорт тримався докупи і рухався з акробатами, не перевертаючись і всіх розважаючи. Де нічого штучного, справжні вогники палахкотіли не тільки замість фар – їх попутно розкидали й на асфальті. А ще я вслухалась у те, що час від часу оповідав «професор» на високому капітанському містку планетарію, і розчула, що він виголошував свою промову чистісінькою українською, майже без акценту: «Яка гарна тиша – немов у Космосі…» Це вже й зовсім розчулило… Віват, французи! Мерсі вам за те, що не тільки ревно оберігаєте свою французьку від іншомовного засилля, а ще й такі вигадливі у мистецтві бути собою і творити дива з усього, що інші вважають мотлохом і непотребом. І хоч скидаєтеся на інопланетян, та при цьому по-дитячому вписуєтесь у сучасність.
У глядацькому середовищі теж спостерігалися свої сюжети. Блондинка із гучним голосом всю дорогу намагалася догукатися до французів – «Маладой чєловєк!» – і про щось запитати. Помітивши на асфальті когось зігнутого калачиком, я подумала, що людині стало зле. Але поруч міліціонер і дівчина, що тримала за шкірки припалого, мов подоляночка, до землі злодія і запевняла, що той украв у неї мобілку і вона готова одразу ж написати про це заяву, свідчили про інше…

Дійшла я з караваном до майдану Незалежності, побачила ритуальний танок перед тим, як чотири елементи, знайдені французами «Під кінець Одіссеї», відродили «джерело життя». І воно заіскрилося феєрверковим колоссям, випускаючи в небо стебла таких же осяйних квітів… Дочекалася справжнього дощику. А вдома згадала про «сонце, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари в небі» і літак, який «впав з неба і ридав у барвінку, крилами сльози витер…» Це вже не із механічної мандрівної поезії Філіпа Жеффруа, а з раннього Івана Драча.