Диво на ім’я «Україна»
Сирецька вежа аж ніяк не випадково нижча за Останкінську, хоч і будувалася значно пізніше. А в метро уранці нам регулярно роблять інтенсивний масаж завдяки якомусь пихатому московському партійному бонзі хрущовських часів (не знаю і не хочу знати його імені!), який гупнув кулаком по столу і зажадав, аби перони київських станцій було вкорочено на два вагони: мовляв, вистачить із них, хохлів…
Палац «Україна» – дітище українського архітектора Євгенії Маринченко, якій 12 березня сповнилося б 90 років, – у середині 60-х років минулого століття замислювався як такий собі аналог московського Палацу з’їздів – пристойний, але, звичайно ж, скромніший за кремлівську «перлину». І так уже сталося, що взялася за цей проект дочка архітектора ще старої, дореволюційної закваски Олександра Маринченка, найталановитіша учениця Олександра Вербицького і Петра Юрченка (1941 року закінчила Київський інженерно-будівельний інститут) Євгенія Маринченко. Але палацові «Україна» судилася доля, відмінна від тієї, яка спіткала Сирецьку телевежу і станції метро. За всіма художньо-естетичними і взагалі архітектурними параметрами споруда, добудована 1970 року, перевершила московську. Вона стала шедевром, хоч як намагалися її «приглушити» всюдисущі «куратори» з тодішнього імперського центру.
Євгенія Олександрівна, удостоєна Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка 1971 року, по праву пишалася своїм творінням, хоч і до того відзначилася цікавим комплексом будівель санаторію «Пуща-Озерна» (1946 – 1973), житловими кварталами в Одесі, Херсоні, Миколаєві і Києві (50-70 рр). Вона щиро раділа із того, що палац «Україна» із здобуттям нашої державної незалежності несе свою назву гордо і без жодних застережень. Курйозний з’їзд КПУ 1991 року, проведений у ньому, виявився останнім, і тепер уже, здавалося, ніхто не годен наказувати нам, що нам робити і як хазяйнувати на власній землі…
Еге! У липні 1995 року виявилося, що своїх патріархів ми не можемо ховати там, де вважаємо за потрібне і де воліємо. Омонівські палиці того чорного вівторка яскраво засвідчили, що насильницьке вкорочування веж і перонів продовжується і в період незалежності. Особисто я не поспішав би ставити реконструкцію палацу «Україна» в кінці 90-х років до ряду цих явищ. Але літня авторка шедевру і, до речі, офіційно визнаної пам’ятки архітектури 1965 – 1970 років переживала цю реконструкцію неоднозначно. Її зокрема дуже гнітило намагання «реконструкторів» затемнити світлу за задумом споруду, перекроїти начиння… Важко сказати, наскільки це вкоротило життя Євгенії Олександрівні і навряд чи про це коли-небудь знатимемо достеменно. Можна лише констатувати, що й після випробування «мідними сурмами» суперрозкішних і не скрізь зі смаком виконаних позолот палац «Україна» продовжує дивувати своєю красою і величчю, а ім’я його автора вдячні нащадки вимовляють з особливою шаною і любов’ю.